Ідея відвідати це місто, розташоване далеченько від обласного центру, у мене з’явилася доволі давно. Разом із друзями я шукав різні способи, завдяки яким можна би було дістатись до цієї унікальної місцини. Після довгих тижнів обговорень рішення нарешті прийняли – велосипедом, причому виключно своїм ходом.
А причин, по яким нам довелось би педалити до Кременця замість поїздки у транспорті, виявилось відразу декілька.
- Наймати таксі до Кременця дуже дорого, бо нам довелось би доплатити таксисту за дорогу назад.
- У простий автобус а ля «Спрінтер» чи «Рекс» нас ніхто би не впустив (але про це згодом).
- Приватні служби перевезення взяли би з нас нереально великі суми за доставку.
Протягом останніх днів до старту я дедалі частіше почав задумуватись про те, як воно – їхати сімдесят кілометрів у одну сторону на велосипеді, який зовсім для цього не призначений. Почав замічати, що хлопці стали налаштовувались скептично відносно поїздки у Кременець в цілому, банально боячись не доїхати. І я їх прекрасно розумів, бо дорога дальня; шанси не доїхати, ну або принаймі пройтися пішки декілька десятків кілометрів, у таких випадках є завжди.
Я зрозумів, що мусить бути хтось, хто доведе, що дістатись до Кременця власним ходом цілком реально. Навіть більше – не просто дістатись, а ще й встигнути поблукати по місту та благополучно повернутися додому у той же день. Тією ж дорогою. Тими ж серпантинами. На тому же транспорті і у приблизно таких же умовах. Я ні в якому разі не претендую на звання героя, пройдений шлях не має на меті звеличити мене перед всіма іншими. Перш за все, я вирішив довести власному «Я», що такі дистанції долаються.
Підготовчий етап
До підготовки я віднісся доволі ретельно, чим здивував навіть самого себе. І не дивно, адже якщо брати до уваги те, що попереду мінімум 140 кілометрів шляху, при будь-якій, навіть найменшій проблемці, чекати допомоги зі сторони було марно.
Ввечері, 20 серпня, якраз перед від’їздом, забрав декілька допоміжних інструментів для поїздки. Строка з подяками у кінці статті.
Варто зазначити, що до останнього моменту я думав, їхати мені чи ні. Всю «малину» підпсувала погода, яка подарувала 20 числа сильний дощ. Небо було затягнуте хмарами, які трішечки розсмоктались десь ближче до опівночі. Але і тоді не можна було сказати, що хмари повністю розійшлись. Я себе налаштував так: 4 година мала бути вирішальним моментом. Якщо будуть хмари – нікуди не їду, якщо їх не буде, то, відповідно, збираюсь потихеньку в далекі краї.
Дорога до Кременця
Спав я дуже погано. Ліг десь в 0.30, а встав в 03.40. Напевне в шостий чи сьомий раз знову перевірив сумку, впевнився, що нічого не забув покласти. Велосипед не перевіряв на справність, бо я в ньому і не сумнівався. Як не як, апарат був складений мною за півтора тижні до початку подорожі, тому ламатись там, відповідно, не було чому. Принаймні, так здавалось на перший погляд.
До речі, мені було цікаво перевірити, наскільки сильно поїздка повпливає на самопочуття та вагу. Десь читав, що велосипедисти, які долають подібні дистанції, можуть втрачати доволі великі об’єми ваги. В принципі, жирку в мене немає, але чомусь з’явилась зацікавленість перевірити цю гіпотезу.
Вийшовши з велосипедом на прохід до під’їзду, я помітив, що хмари повністю затягнули небо. Можливо, це було би найбільшим моїм розчаруванням, якби не один факт – крізь хмари виднілись зорі. Це перший знак того, що хмари не дощові, бо їх щільність недостатньо велика. «Вже як зібрався, то їду», - сказав я сам собі, спускаючись сходами вниз.
Майже відразу зупинився, ввімкнув GPS-навігацію, аби та проклала мені маршрут та показала кількість кілометрів. Від побаченого я, м’яко кажучи, прозрів – 75 кілометрів від мого дому до кінця Кременця. Ніби знущаючись, навігатор вказав, що дорога займе годину і п’ять хвилин. Але я прекрасно розумів, що такого точно не буде.
Перша моя зупинка – банкомат на проспекті Степана Бандери. Зняв ті самі сто гривень, які і стануть моїм бюджетом на сьогоднішній день. Моментами навіть думав, ніби цих грошей мало буде, але дарма. Тут же відламався провід від штекера навушників. Це означало, що вся поїздка пройде без музики. Це сильно деморалізувало, чесно, але, як виявилося, навіть в такому недоліку я помітив свої плюси.
На велосипеді не було елементів освітлення. Навіть зустрічне світло не було чим відбивати, аби хоч якось розмітити себе на дорозі. По суті, я їхав у цілковитій темряві. Немов дитина, тішився кожному водієві, який їхав позаду мене, бо він освітлював таким чином дорогу і вказував на подальші повороти. А от зустрічні водії відверто розізлили. Варто одному придурку порушнику ввімкнути дальнє світло – і дороги практично не було видно. Взагалі. Орієнтувався завдяки вібраціям руля та звуку шин. Останні, до речі, я би не вловлював, якби грала музика. Слава Богу, навушники поламалися, що називається, «в тєму».
Проїхавши близько двадцяти кілометрів, розпочався світанок. Не знаю чому, але заворожило це озеро. За ним розташовувався ліс, збоку – лани пшениці. Такий собі сільський оазис, все включено.
Всі 48 кілометрів, які я проїхав від міста до Вишнівця, давалися відносно легко. Саме селище Вишнівець, розташоване у Збаразькому районі, мені запам’яталось ось цією церквою. Це – Свято-Троїцька церква, збудована, увага, ще у далекому 1892 році! І збереглась, до речі, відмінно. Фото нижче.
Знаменитий Вишнівецький замок я не встиг відвідати через брак часу. Єдине, що не сподобалось – це ландшафт. Село розташоване, що називається, «в ямі», тобто, аби дістатися до центру, спочатку спускаєшся метрів 600 по дуже крутому спуску. А потім почалися пекельні муки. Близько кілометра довелось підніматися по такому ж крутому підйомові (6%). Їхав на першій передачі. Ноги в суглобах, бувало, пекли до болі. Але якось впорався. Нормалізувавши пульс, спокійно поїхав далі, час від часу піднімаючись, аби потягнути спину.
Проїхавши село Великий Кунинець, натрапив на ось такий знак. Я тоді ще не знав, але це був 56-й кілометр траси, і я чомусь був впевнений, що недалеко від цього знаку знаходиться сам Кременець. Як виявилось, це було найбільшим розчаруванням по дорозі до міста. Адже до Кременця залишалось не 4-5 кілометрів, як мені здавалось, а цілих 16.
Біля села Горинка помітив територію Кременецького лісництва. Саме село за враженнями нагадало Вишнівець – дуже не сподобалось тим, що довелось багато вкручувати під гірку (теж близько кілометра), але природа тут просто шикарна. Ліси настільки красиві, що тут навіть нічого додати. Останні дві світлини зроблені по дорозі назад в Тернопіль.
Останні 10 кілометрів до Кременця виявились доволі важкими. Видно, по території міста та недалеких сіл пройшовся дощ. Благо, я під нього не потрапив, але мокра дорога змусила їхати повільніше.
І ось воно, диво! Останній поворот, восьма ранку – Кременець вже тут як тут! Радів дорожньому знаку, ніби мені квартиру подарували. Ще б пак, чотири години їзди майже без перерви дали своє.
З протилежної сторони видно кілометраж. До дому якихось 65 кілометрів. 3 години 40 хвилин пішло на те, аби дістатись до початку міста, бо дорожній знак «Кременець» - це ще не гарантія того, що місто починається саме звідси.
Патріотична хвиля видніється оформленням назви міста, виконаної синьо-жовтим двоколором.
Перебування в місті
Першим ділом вирішив відпочити і зв’язатися зі знайомими, аби повідомити, що я вже у місті. Купив солодку воду, яка навіяла ностальгію за тими часами, коли у школі продавались солодкі води з трубочкою всередині. Ціна, до речі, дуже навіть непогана – 2.80 за півлітри. Смак – як у Фанти. Дешево та сердито.
Перепочивши півгодини, відправляємось у центр. Дуже порадували дороги. Видно, що вони доведені до пуття відносно недавно. На фото нижче – панорами, які відкриваються при подоланні спуску. Сам спуск має десь метрів 400; це так, якщо на око.
Не сподобались тротуари. Хоч і покриття теж якісне, ширини дуже мало – всього метр. Мій руль має ширину майже 80 см, тому розминутися з пішоходами на такому тротуарі – мішн імпоссібл. Що ж, зістрибуємо на дорогу, потім назад на тротуар. І так по декілька разів. Ситуація змінилась ближче до центру міста - тротуари стали ширшими, концентрація народу - та сама. Можна миритися.
Миленький будиночок з красивою бесідкою, який чимось нагадує кантрі-хауси в США
На початку центральної частини міста знаходжу доволі милий Римо-католицький костел св. Станіслава. Він також носить іншу назву - Парафіяльний костел Успіння Діви Марії.
Діва Марія із зірковим німбом
Ось так виглядає центральна частина міста. Спостерігаю невеличкий дисбаланс епох – одні будинки старанно виконані у більш сучасному архітектурному стилі, в той час, як інші будиночки навіюють радянську атмосферу.
Місцевий відділ освіти. А на даху росте собі травичка. Наші освітяни звикли дбати про себе :)
Ось така аптека знаходиться на вулиці Шевченка. Цікаво було би подивитися на первісний варіант дизайну.
Миколаївська церква. З вигляду доволі велика. Увійти всередину мені не пощастило, проте крізь відкриті двері я побачив інтер’єр. Думаю, зсередини вона виглядає такою ж великою.
Мабуть, найбільша священна споруда міста – Храм Преображення Господнього. Фото, на жаль, не передає тієї величини розмірів, цей архітектурний монумент потрібно переглянути на власні очі.
Їдемо далі. Бачимо пам’ятник Кобзареві.
А ось ця картина мене чомусь дуже насмішила. Пам’ятаєте російськомовну приказку «Цирк уехал, клоуны остались»? Так ось, цей купол змусив дещо її переформатувати. Мабуть, клоуни поїхали, залишивши цирк.
Ще одна аптека. Зовнішній вигляд вдалось зберегти майже повністю, за винятком вікон на першому поверсі (тепер вони металопластикові, але все одно гарно вписуються в загальну концепцію).
Кременецький краєзнавчий музей. Місцеві жителі люб’язно розповіли мені, що тут колись базувалась духовна семінарія. Відвідати цей музей мені також не вдалось через брак часу. Але я чомусь впевнений, що там є багато чого цікавого.
Далі – Богоявленський монастир, збудований ще у 1760 році. Про це я теж дізнався від місцевих жителів. Висота доволі непогана – дзвіниця має 25 метрів точно.
Відносно недалеко біля нього знаходиться Хрестовоздвиженська церква. Порівняно невелика, проте дуже красива через своє яскраво-голубе оформлення. Це дозволяє їй бути побаченою за декілька сотень метрів.
Блукаючи по центру, напоровся на невеличкий курйоз. З одного боку, нічого незвичного у цьому фото нема. Подумаєш, простенький такий весільний салон. А от на третьому поверсі видніються швейні машинки радянського виробництва. Знаю точно, що радянського, бо в селі маю три такі, з однієї навіть пробував шити :) Як-то кажуть, безпалєвний цех хтось собі відкрив! Для повнорозмірного відкриття фото клацніть по ньому.
Натрапив по дорозі на ось такі цікаві будиночки. У цьому я не спец, але орнамент сильно нагадує українську вишиванку, хоч і кольори нетипові. Здалеку видніються хмарки, які спускаються майже до самої землі. Дуже цікаво спостерігати за таким видовищем. Особливо мені, людині, яка в горах донедавна бувала по 1-2 рази в рік. І то, з такою погодою довелось зіткнутись вперше.
Поруч біля пам’ятника Тарасу видніється вхід до парку культури та відпочинку. Туди я теж не потрапив. Причому не тільки через брак часу, але й через доволі складний рельєф. Пхатись під гірку з велосипедом по сходах – завдання не з приємних. Принаймні для мене, після 70-ти кілометрів шляху тільки до самого міста.
Вид на центральну частину Кременця
Вирішив поближче подивитися на Храм Преображення Господнього. У прибудованих до Храму корпусах розміщується обласний гуманітарно-педагогічний інститут імені Тараса Шевченка. Раніше тут був ієзуїтський колегіум, який у 1819 році переформували у Волинську вищу гімназію.
Вид на Храм зблизька.
Не впевнений, але здається, що далі розташовані навчальні корпуси.
Старі будиночки, яким не страшний час.
Місцева музична школа. Прикро бачити, що на таку будівлю не виділили кошти, аби покрити дах черепицею. Тим не менш, зовнішній вигляд від «міксу» черепиці та шиферу особливо не постраждав.
І ось настала та довгоочікувана мить, заради якої я, скоріш за все, приїхав у Кременець. Так-так, я маю на увазі саме Бону. Панорами на замок відкриваються практично з будь-якої частини міста.
Але найбільш красивим, на мій особистий погляд, є вид з Храму.
Отож, про путь наверх нам повідомляє ось такий знак, розташований на вулиці Шевченка.
Рухаючись по дорозі, побачив невеличку стежину, котра мала би дозволити скоротити шлях. Для велосипедистів, які займаються даунхілом, така стежечка припала би до душі. Ще б пак, стільки коріння на міській (фактично) стежині зустрінеш далеко не завжди.
Заплативши всього 5 гривень за вхідний квиток (студентам і учням доведеться віддати лише 2 гривні), потрапляємо на територію замку. До речі, автомобіль доведеться залишати біля касира (є невеличка стоянка). А якщо ви на велосипеді, проблем з доступом на самий вершечок не виникне.
Як на зло, після того, як я потрапив на верхівку Бони, розпочався дощик. Він прокрапав 10 хвилин, але жодних проблем не причинив. Ось так зараз виглядає територія замку королеви Бони.
З протилежної арці сторони відкривається вид практично на все місто.
Здалеку навіть видніється дорога, по якій я їхав у Кременець.
Ще трішки краєвидів.
Такий вигляд має територія, якщо залізти на одну зі стін замку.
Вид з арки
Невеличке селфі на пам'ять.
А підйоми тут доволі круті, чесно кажучи.
Частина фундаменту.
До речі, на фото нижче в ліву частину кадру попав дуже привітливий побратим, велосипедист із Києва. Як розказав мені чоловік, він подорожує разом із дружиною вже третій день (на момент нашого знайомства). Метою їхнього маршруту є подолання доволі масивного маршруту відстанню більше 450 км. Дуже теплі відгуки почув про рідний Тернопіль. Виявилось, що напередодні у мандрівників «сперли» палатки, в результаті чого вони ризикували залишитись без даху над головою. Благо, знайшовся у Тернополі дядько, який віддав їм за «дякую» все, що було потрібно. Цікаво, що ім’я цього дядька – Граф.
Зробивши для подружжя декілька спільних фото, я вирішив їхати додому.
Знову та стежина, по якій піднімався. Хоча міг і їхати по гравійній дорозі, яка постійно вела вниз. Все ж, вирішив спуститися саме нею.
Рельєф доволі цікавий, міг би проїхати, якби не дуже слизьке коріння, по якому було тяжко навіть пройтися.
Виїхавши на дорогу, відчув себе типовим італійським велосипедистом. По бруківці було дуже приємно їхати, незважаючи на те, що рівністю тут навіть і не пахне. Для мене це лише плюс, бо вилка має багато ходу, тому нерівності були відчутними лише у задній частині двоколісного.
Повернувся я назад до того місця, де все і починалось – магазин. Просидів десь 25 хвилин, просто відпочиваючи. За цей час підсіли місцеві жителі, яких я відношу до категорії «корифеїв». Розмовляли на різні теми – де можна пробити новий підзаробіток для чергового «підігріву» (або ж у народі, на 100 грам), який сьогодні поганий ранок після вчорашнього, як фури погано вписуються у поворот. Не забули і про політичну тему. Дуже запам’яталася одна фраза – «Руссо фашисто – сепаратісто нєнормалє». Чесно кажучи, до того ще не чув таких приказок. Ну але з іншої сторони, що тільки не почуєш під час п’яних дебошів.
Дорога назад
А все почалось з того, що я переплутав дорогу назад, поїхавши не у тому напрямку. Незвичність маршруту помітив лише через два кілометри з моменту старту, коли побачив, що заїжджаю у село Бонівка, якого не було по дорозі до Кременця. Зрозуміло, що довелось повертатись назад, аби заїхати на нормальну трасу. На свою помилку витратив десять хвилин.
У прямому сенсі помолився перед дорогою в Тернопіль, попросивши Бога не дати дощу. Але замість одної біди на заміну прийшла інша – зустрічний вітер.
Нормально стартувати зміг о 12.10. Зранку я не записував свій маршрут через GPS, бо не знав, як буде себе поводити батарея. Оскільки першої батареї залишалось ще небагато, для моніторингу дістав другу, запасну. Будучи повністю зарядженою, вона записала весь маршрут до кінця, починаючи від магазину на кільцевій у Кременці і закінчуючи під’їздом мого будинку. Забігаючи наперед, хочу сказати, що на подорож додому витратив всього 3 години 40 хвилин. Непогано, зважаючи на деякі фактори. Карта нижче:
Дорога до Горинки була дуже легкою. Цього разу було сухо. Але підйом змусив мене придумати такі матюки, які я сам до того не знав. Цитувати їх, звісно, не буду. На виїзді з Горинки зробив першу вимушену зупинку, бо після педалінгу під гору повільно, але впевнено зводило пальці на правій нозі. Судоми були настільки сильними, що навіть на рівній місцевості стало дуже важко вкручувати. Після хвилинки перепочинку ноги ніби ожили, я знову міг нормально крутити педалі.
З такою ж ситуацією я зіткнувся і у Вишнівці. Затяжні підйоми давались взнаки. Велосипед теж почав підводити – замість 2-ї передачі вмикалась 3-тя, замість 3-ї – четверта і так далі. Тому підніматися на шестивідсоткові підйоми було дууууууже важко. Мусив знову робити зупинку. Довелось навіть пройтися пішки, аби розрухати ноги, які практично не розгинались під час всієї поїздки.
Тепер, коли я вдома, смішно згадувати ті моменти, коли я тішився рівній місцевості, немов дитина. Адже я прекрасно знав – де спуск, там обов’язково повинен бути підйом. А підйом, відповідно, грозився стати для мене одним із останніх через явно втомлені ноги.
Третя зупинка по дорозі додому відбулася у селищі Заруддя, це за 33 кілометри від Файного міста. Взявши з собою дві літрові пляшки Живчику без газу, повіз із собою лише одну. Першу пляшку випив всього за хвилину. Другу пляшку викинув за селом Колодне, це за 3 кілометри від Заруддя. З того моменту і аж до самого Тернополя я не вживав ні краплини рідини.
Їдучи до Тернополя, я вдивлявся у маршрутки, які проїжджали повз. Чи то втома, чи то раптовий вибух логіки у голові, але я придумав дуже цікаву ідею. В принципі, з Тернополя до Кременця можна доїхати і звичайним рейсовим автобусом, але при умові оплати ще одного пасажирського місця. Сідаю я такий з лівої сторони автобуса, де є два місця. На одне місце ставлю велосипед, на інше сідаю сам. І пасажирам не заважаю, і сам їду з комфортом. Питання ціни тут другорядне.
Проїхавши поворот до Збаража, у мене з’явилось відчуття, чимось схоже до того, яке я відчував при в’їзді в Кременецький район. Здавалось, що Тернопіль вже ось-ось буде близько, і мені залишиться вкручувати ще зовсім мало. Насправді, це не так. До першої багатоповерхівки залишалось ще мінімум два десятка кілометрів по постійним спускам і підйомам.
Останній десяток кілометрів я не їхав, а буквально доїжджав. Знову те саме відчуття, нібито все вже майже закінчилось. Аби хоч трішки підбадьорити себе, я почав підбивати підсумки, казати самому собі, що я молодець, що не кожен зможе стільки проїхати. Напевне, це зіграло свою роль при подоланні останніх серпантинів. Дуже сильно нервувався на вітер, який постійно дув прямо в обличчя. Через це швидкість сильно сповільнювалась, а навантаження на напівмертві ноги – збільшувались. За законом підлості почав боліти правий суглоб, який я заспокоював педалінгом стоячи. 5-7 обертів педалей вистачало для того, аби заспокоїти ногу на 5-10 хвилин. Потім знову те саме.
У Тернопіль я прибув о 15.31. Під під’їздом свого будинку я був в 15.55. По суті, як зазначалось вище, я потратив на дорогу три години і сорок хвилин. По приїзду знову купив Живчик, на цей раз дволітрову пляшку. Її не стало за три хвилини. Втома була настільки сильною, що протягнути велосипед я зміг лише до другого поверху. Зробити фінальний ривок ще на один поверх було дуже впадлячно, тому транспорт лишився там ночувати аж до самого ранку.
Протектор задньої та передньої шин. Дивно, як я умудрився не пробити задню… Мабуть, з Божою допомогою все обійшлося.
Перекусивши і зробивши деякі замовлення на роботі, о 20.00 ліг спати. Проспав 15 годин.
Висновки
Кременець – це безсумнівно одне з тих міст, які варто відвідувати знову і знову. Навіть не дивлячись на те, що нічого нового ти вже тут не побачиш. Приємно здивувала велика кількість маршруток. Якщо зранку (о 8 годині) їхній проїзд по місту недоцільний, бо в салоні практично не було людей, ближче до опівдня ситуація змінювалась кардинальним чином. Народу було стільки, що водії ледь терпіли, аби не зірвати свої нерви.
Сам по собі, Кременець – це невелике місто. Спеціально перевірив, за скільки часу зможу перетнути його повністю. Результат – 7 хвилин. Спочатку довго думав – чому тут люди не будують багатоповерхівки, аби хоч якось розширюватись? Потім прекрасно зрозумів, що нічого подібного тут і не треба. По-перше, атмосфера міста буде вже не тою, по-друге, оплатити квартиру зможе далеко не кожен багатій, що вже казати про звичайних жителів.
До речі, про жителів. Я так помітив, що у Кременці старше покоління переважає над молоддю. У Файному все навпаки – молодь впевнено домінує (принаймні у момент навчального сезону). Тим не менш, злим, злобним чи недоброзичливим місцевий народ не назвеш.
Трапився такий курйозний випадок. Традиційно перелітаю бордюр замість того, аби виїхати, як тут бабуся років 65-70 починає кричати вслід: «Гєнку, шо ж того ровера ломаєш, мама тобі останні гроші віддала на нього і вже сі не тішит, а ти береш і туво скачеш як вогир на кубилу». Я, звісно, зупинився, вибачився перед нею і пояснив, що вона мене з кимось поплутала. Хвилинок п’ять розмовляли, вона в двох словах переповіла мені історію деяких архітектурних пам’яток. Як тільки я сказав їй, що я їду з Тернополя та вже проїхав майже 80 кілометрів в сумі, вона почала пропонувати взяти від неї літру молока і якийсь пакунок з сиром. Я ще раз подякував, але відмовився, мотивуючи це тим, що мені зайвий вантаж не принесе якоїсь користі. Потім пішли вмовляння піти до неї додому і нагодувати мене. Знову відмовив через брак часу. Але пообіцяв повернутися при першій же нагоді. Вбивши в GPS координати її будинку (а він був за 50 метрів від центру), поїхав далі. Настрій, правда, дуже сильно піднявся після такого.
Аби розслабити себе і потішити місцеву публіку, вже традиційно вирішив поїздити на задньому колесі. Техніку такої їзди я освоїв ще три роки тому, але відточив її до ідеалу зовсім недавно. Чесно кажучи, я не думав, що така поведінка на тротуарі викличе настільки великий фурор серед перехожих. Запам’яталась одна із місцевих зупинок, де десь 15 людей чекали на свій автобус. В хід йшло все, що тільки могло – і викрики «давай-давай, молодець, йопт твою мать», і мобілки з камерами! Ну такого я точно не міг чекати. Це треба обов’язково повторити ще раз, бо коли ти бачиш, як люди реагують на такі витівки, власні емоції не передати жодними словами.
Варто зазначити велику кількість церков та храмів, які збереглися у стані, наближеному до ідеалу. Це свідчить про те, що люди тут побожні, з глибокими моральними цінностями. Це не може не тішити.
Корифеїв зустрів багато. Я цьому, чесно кажучи, не дивуюся, бо у нас вже склалася традиція – працювати за горілку. У центральній частині міста їх не так багато, а от якщо проїхатися поруч біля барів, закусочних та магазинів зі столиками, концентрація жигулів масово збільшується. Тим не менш, навіть будучи п’яними (навіть таких зустрічав), вони ведуть себе в міру спокійно, без буйних промов у чиюсь (чи навіть у свою) адресу.
Цікаві факти
В ході поїздки зламався штекер від навушників, тому я вирішив записувати на диктофон якісь цікаві моменти, з якими доводилось стикатися по дорозі. Файли скидати сюди я не буду, просто розпишу все у текстовому форматі. Звісно, не кожен може погодитися з моїми думками, і я це повністю поділяю, бо я, по суті, турист, який дивиться на місто саме з точки зору туриста, а не місцевого жителя. Тому реальні розбіжності прошу не брати всерйоз; я констатую лише побачене на власні очі протягом дня.
- Кременець – мале місто, але має чітку транспортну систему (маршрутні таксі по місту, автомобільні таксі).
- Кременецькі маршрутки о восьмій годині їздять просто так, бо в салоні немає пасажирів. Зате о дванадцятій дня їм нема куди сісти через переповненість.
- Протягом всієї поїздки побачив лише три корови і одного бика. Одна корова спокійно паслась собі біля траси у Горинці (на фото видно), іншу доїв її власник у Вишнівці. По дорозі додому корова і бик вирішили обговорити інтимне життя, якщо це можна так назвати. Коней теж було небагато – всього три на пасовищі у Горинці та два біля в’їзду у Кременець (фіра). Виникає питання – де ж ви, люди, корів та коней подівали? Невже все на ковбаси пішло?
- По дорозі до Тернополя рахував кількість маршруток, які їдуть прямо в Кременець або проїжджають через нього. За майже чотири години нарахував 16 маршрутних таксі. Кількість джипів, нарахованих під час дороги – всього навсього… чотири.
- Я не знаю, чесно кажучи, які мотиви підштовхнули власника магазину дати йому таку назву, але говорить вона доволі красномовно. Мабуть, байду тут не продають, але бажання відвідати цей заклад в мене моментально зникло.
- Старше покоління переважає над молоддю.
- Якщо тобі 17-20, і ти потрапляєш у бар/закусочну, місцеві корифеї неодмінно відправлять тебе за закусоном або пальним. Вибору немає, бо старше покоління треба слухатись (життєва мудрість).
- Цікава мода у кременецьких людей - ось таке житло робити. Хаті років поза 60 точно, її вже пора би руйнувати якомога швидше, аби земля не простоювалась дарма. Вікон нема, вітер свище у всі щілини. Зате дверцята новенькі є.
- По дорозі в центрі зустрічається багато аптек.
- Протягом 12 годин я витратив всього 39 гривень – майже три на солодку воду з трубочкою, ще п’ять на вхідний квиток на Бону. Одинадцять гривень пішло на пепсі, двадцять – на дві пляшки Живчику. Не їв, бо не хотів набивати шлунок, це створювало би одні проблеми.
- Пам’ятаєте, я зважувався перед поїздкою? Так ось, за 12 годин втрачено рівно чотири кілограми. Дівчата, не рекомендую вам так скидати вагу, після двох днів з моменту повернення додому я до сих пір відчуваю біль у правому коліні :)
Подяка
Хочу висловити велику вдячність тим людям, які підтримували мене під час цієї непростої, короткотривалої, але на диво вдалої подорожі. Окрема подяка:
Діані Гоголь – за цінні поради по орієнтуванню в Кременці, моральну підтримку;
Руслану Колесніку – за позичений насос;
Юрі Теребусу – окрема подяка за велику кількість інвентару – цифровик, запасну камеру та вижимку ланцюга.
А також дякую всім кременчанам за позитивний настрій та купу приємних спогадів! Обіцяю повернутись знову!
0 коммент.:
Отправить комментарий