Довго не знав, з чого почати цю розповідь. Емоції переповнюють. І воно не дивно, адже коли вириваєшся зі щоденної рутини дому і роботи, відчуваєш себе вільним. Вільним від тієї хмари повсякденності, від того стандартного для мене відчуття нудьги, від постійного бажання щось змінити у своєму житті. І ось коли ти реалізовуєш те, що хочеш давно, відчуваєш - ця дивна штука під назвою "життя" перевтілюється.
Перевтілення розпочалось 14 березня, коли нарешті вдалось вирватися з чотирьох стін та нарешті відвідати місця, у яких давно не бував. Першою зупинкою був Золочів.
Місто тихе, але через погану погоду здалось непривітним. Блукаючи по старим та обшарпаним комунізмом вуличкам, відчуваєш себе звичайнісіньким радянським жителем. Моментами здається, що тут не змінилось абсолютно нічого - та ж сама радянська обстановка, ті ж самі автомобілі (наскільки б дивно це не звучало), та ж сама атмосфера. Дивно бачити велику кількість представників правопорядку, зустріти яких можна було кожні 5 хвилин. Люди метушаться - одні йдуть на роботу, інші шукають підігрів, інші роблять рутинну господарську роботу, ще дехто взагалі нічого не робить, просто сидячи у себе на подвір'ї і дивлячись на панораму свого двору у очікуванні дива. А деколи людей не було видно взагалі, як на фото нижче.
Золочів не сподобався тим, що крім замку, тут нема на що більше подивитися. Сподобається воно хіба любителям радянських часів. Про це нагадує кожна дрібничка міста - вивіски, яким років по 50, а то й більше, старі гойдалки, стандартне для того часу оформлення будинків і так далі. Людина сучасна навряд чи щось знайде тут цікаве. Хіба що потішиться доступними цінами на ті чи інші товари у крамницях.
Правда, деколи траплялись несподіванки. Наприклад, ось такий спортивний майданчик. Цікаво, наскільки великі мозолі натерли собі художники, малюючи цю картину.
Або ж ось така вуличка, котра чимось нагадує Львів та Чернівці. Не плагіат, звісно, але думки про ці міста виникають майже одразу.
Парк - окрема історія. Можливо це я балуваний тим, що є у Тернополі, а можливо, проблема полягає у чомусь іншому. У порівнянні з золочівським парком, тернопільський, який вже остогид мені стандартністю та відсутністю якихось цікавих, не бачених раніше речей, здався мені більш цікавим та зручним. У Золочеві перед нами постає картина тихої місцини, яка дивним чином не перетворилась у поле під пшеницю чи щось типу того. Молоді дерева нагадують про те, що взялись за його облаштування порівняно недавно.
Знервувала присутність контори свідків Єгови за 50 метрів від входу у парк. Таке враження, ніби братики використовують його для задоволення власних інтересів. Та й взагалі, сама назва "свідки Єгови" неабияк дивує. Той, хто дійсно бачив Єгову, може вважати себе святим. Інші ж шукають людей для того, аби регулярно поповнювати касу. Я не атеїст, але ким потрібно бути для того, аби побачити Бога на власні очі, окрім святого - алкоголіком, мрійливою людиною чи тим, хто запросто піддається гіпнозу і самонавіюванню? З іншої сторони, кажуть, що для того, аби відчути Бога, необхідно впустити його до свого серця. Будьмо реалістами - у такому випадку ви повинні бути або священиком або палким прихильником цієї невидимої сили. Дивлячись на церкву, яка є нині, виникає думка, що тих людей, які дійсно віддані своїй справі, варто увіковічнювати у картинах. На превеликий жаль, їх зараз дуже і дуже мало. Не дивлячись на те, що церква ставить ряд обмежень перед священнослужителями, я вже не раз стикався з ситуаціями, коли дяк або священик прямо порушує заповіді Божі, і не боїться сорому перед людьми. Тому це зараз боляче спостерігати, але це реалії сьогодення, і "священне місце" у вигляді простенького будиночка контори "Єговістів" є лише тому підтвердженням. Просто зверніть увагу на будинок по центру і будинок збоку - грошей на облаштування першого не шкодували точно, а звідкись вони ж мусили братися. Тому і роблю подібні висновки.
Посилив картину незадоволення дощ. Бог ніби навмисно відкрив крани небесні, не даючи людям спокою протягом всього дня. Зливи, на щастя, не було, але краще би вона була годинку-дві і решту дня було би сухо. Але віддати наказ із землі неможливо, тому залишається тішитися лиш тому, що є. Близько шостої, коли я вже стояв на пероні місцевого вокзалу, ситуація стала налагоджуватися. Їдкі сірі хмари почали розсмоктуватися. Виднілась синя плямка, нещадно прикрита сірою хусткою. Але навіть цього було достатньо, аби отримати дозу хорошого настрою до самої ночі.
Ще одна приємна несподіванка дня - раптовий сюрприз у пачці чіпсів :)
Кременець
Саме це місце я називаю справжнім раєм на землі. Вперше, коли я відвідав його ще у далекому 2007 році, я і не підозрював, скільки речей буде пов'язувати мене з ним. Інколи хочеться кинути все і переїхати у Кременець назавжди, не шкодуючи про зроблений вчинок. Гори, ліси, привітні люди, старі добрі знайомі, яким тішишся кожного разу при зустрічі, пам'ятки архітектури - це далеко не весь список цікавинок. От тільки хмара причин не дає мені переїхати сюди на постійне проживання. Та й з іншої сторони, я радий тим станом речей, який є зараз.
Поїхати у Кременець я повинен був ще у понеділок. Проте погода переконала мене не робити дурниць. В 4 годині дощик зробив мокру плівку на землі, зрошуючи маленьку, але вже помітну зелену травичку. Тому вирішив перечекати негоду та посидіти вдома ще один день. Правда, щоразу в голові крутилась думка "треба їхати якнайшвидше". Коли вже нарешті надворі стало більш-менш комфортно, в 5 ранку 17 березня виїхав.
Одногрупник і хороший друг Вован дав мені почитати книгу Скрябіна "Я, паштєт і армія". Прочитати я її хотів вже давно, але постійно виникали обставини, через які я не міг задовільнити свою потребу. Ввімкнувши логіку, я зрозумів, що брати з собою книгу у дорогу не варто. Даішники дадуть хорошого підсрачника, і нікому не буде ніякої різниці, чи ти читаєш Скрябіна, Пушкіна, Шевченка, чи математику за третій клас. Прийнятне рішення знайшов за декілька хвилин, роздобувши аудіокнигу у соцмережі. Що найголовніше - декламував текст сам автор.
А все-таки Кузьміч був хорошим мужиком. Вмів передати позитив іншим людям. Його книга - яскраве тому підтвердження. Не пошкодував ні хвилини про те, що слухав це творіння. Скрябін, з характерною йому інтонацією, розповідав читачеві/слухачеві про те, наскільки веселою була служба у радянській армії. Чесно, якби не нинішня ситуація, я би з радістю послужив у казармі та отримав цінний життєвий досвід. Але, але, але... У будь-якому випадку, творіння Кузьми можна вважати мотивацією служити.
Зранку було дійсно холодно. Літні кроси, літні шкарпетки, літні рукавиці та дурний мій мозок не раз змушували шкодувати про свій пофігізм та самовпевненість. Але не дивлячись на це, приховати задоволення було неможливо. Ще б пак, я ж їду у найулюбленіше своє місце! І ніхто не може мене переконати у іншому. Тому, відповідно, погані фактори літали десь далеко, не дружили зі мною. Та й я не піддавався їх тиску.
На в'їзді до села Заруддя я здивувався. Навіть дуже здивувався. Хороший сніг падав у нас в Тернополі більше місяця тому, але я побачив ось таке.
Глибина снігу складає більше 30 сантиметрів. Весна ще не уклала мирову угоду з зимою, і сіро-біла пляма на землі є гідним підтвердженням цьому.Також на ній простягнулася хустка замерзлої роси, котра відразу переростала у іній. Калюжі замерзли тотально, до самого дна. Ні, все-таки, переговори будуть тривати ще довго...
До міста добирався трохи більше п'яти годин. Раніше хардтейл (велосипед без амортизатора на рамі) давав змогу подолати таку відстань за три з половиною години, але тепер все набагато складніше. Це й підвіска а ля диван, і погода, і півроку перерви через крадіжку попереднього коня. Якраз Скрябін додекламував свою книгу до цього знаку. Для мене він вважається до болі (у прямому і переносному сенсі) символічним, але цього разу зустрів приємно.
А проводжав цей мужик, якого, скажемо так, покликала природа на зустріч :)
Трішки перекусивши, поїхав знайомитись з цікавими людьми. В черговий раз переконуюсь, що Кременець - місто привітне. Не сумніваюсь у тому, що бидла тут вистачає, але на очі воно мені не попадалось. І слава Богу. А навіть якби і зустрілось, ну і нехай, ставлення до міста не зміниться все одно.
Поїздивши по місцевих трасах для міні-дх, наритих групкою ентузіастів, виникла мотивація їм допомогти. І справа не тільки у тому, що ми однодумці, а перш за все, люди. А людям потрібно допомагати завжди, якими би свинями і чортами вони не були. Жаль, що фото лісу у той час я не зробив, і це єдине, про що я шкодую.
Вже за старою традицією відправився на Бону. Здавалось би, що тут нового я побачу? Взагалі нічого. Ну і що? Тут завжди панує атмосфера спокою, урівноваженості. Оазис наштовхує на думку про те, що Кременець - це велике гірське село десь у Карпатах. Ось за це я його і люблю, щоразу бажаючи повертатись сюди знову і знову.
Як же не любити його за такі панорами?
Скелястий підйом доволі непростий, але проходити його все одно цікаво, немов вперше.
Вирішив сісти перекусити. За ті 7 годин їзди і перебування у місті захотілось вбити лося і посмакувати його м'ясом. На жаль, природа тут не настільки різногранна, тому обмежився лише круасанами і водою. Сиджу, і тут підходять три єгеря.
- Доброго дня!
- Доброго.
- Смачного!
- Дякую вам.
- Ви в курсі, що це заповідна територія? (бовкнув один з тих, хто був у компанії)
- Так, я про це знаю.
- Тут не можна смітити!
- Я забираю все сміття з собою, не переживайте, я не з тих, хто смітить.
- Добре, тоді сиди відпочивай. Ти звідки?
- З Тернополя, приїхав знову подивитись на ваше красиве місто.
- Молодець. Ноги не болять?
- Та ні, поки все добре.
- Ми йдемо далі. Дотримуйся порядку.
- Обов'язково. До побачення!
- І тобі удачі, ще раз смачного.
- Дякую.
Ось такий діалог вийшов. До речі, про біль у ногах окрема історія, але про це потім.
Бона у таку погоду завжди особлива. Вона вміло розкриває всю свою красу у будь-яку погоду. Навіть тоді, коли я минулого року був тут влітку і попав під дощ, все одно, я був вражений краєвидами. Думав потрапити сюди ще раз, але не вийшло. На дорозі, де зазвичай стоїть охоронець, який бере з державної казни гроші за одночасну роботу касиром, стояв новенький "Кадик". Так я називаю автомобіль Volkswagen Caddy, вантажний легковик. Вирішив, що це якраз і є охоронець, але в автомобілі його не було. Вийшов зробити декілька фото нижче, і тут вибігають з Бони два бравих хлопака, котрі постійно матюкались і з пробуксовкою поїхали на "кадику" з гори. "Гастролери", - з тугою подумав я, зробивши висновок, що потрапити до замку цього разу не вийде. Ну і нехай, все одно, на горі я побував, і те, що було потрібно, я побачив. Наступного разу точно пощастить.
Здивувався тому, що під Боною був здоровенний обвуглений шмат землі. Територія заповідна, тому палити що-небудь тут не можна. Мабуть, хтось вирішив погріти руки вогнищем і не попав прямо по курсу, пісяючи на нього. Ну або хтось докурював останню сигарету, нервово не загасивши її. У будь-якому випадку, сьогодні Бона з боку міста виглядала як середньовічний замок, котрий декілька днів тому пережив атаку загарбників.
Оскільки до 4 години в мене залишалось багато часу - півтори години, якщо не більше, вирішив ще трішки поблукати по місту. Зайшов у місцевий ботанічний сад, побачив красиве, але гниле чортове колесо. Дуже жаль, що воно не працює. Оце би були враження у туристів, котрі відвідують Кременець! Подумки уявляю собі, яку панораму звідти можна би було прогледіти.
Зустрівшись з Олесею, хорошою подругою та за сумісництвом сестрою моєї екс-одногрупниці, трішки походили по місту та душевно поговорили. Здивувала така картина. За 2-3 хвилини до того, як ми побачились, до мене під'їхав якийсь худорлявий хлопець. Видно, такий байк як в мене, бачив він вперше, тому й почав розпитувати про те, що це за апарат, скільки він коштує і так далі. Словесно передати його подив майже неможливо, бо коли я запропонував йому сфотографуватися та сісти за руль, це була наче радість маленької дитини, котрій півроку обіцяли торт, і вона нарешті отримала його. Ну або радість кота, котрого годують лише сухим кормом, а тут ні з того ні з сього йому дали м'ясний корм з відбірним соусом. Давши йому свої контактні дані, зупинився на 40 хвилин біля головного стадіону міста. Потрібно було подивитись на нього поближче, але чомусь не подумав про це.
На годиннику 18.01, пора прощатися. Відчуваю, що суглоби починають потихеньку йти на ночівлю, покидаючи моє тіло. Як виявилось, Кременець не хотів мене відпускати.
265-й кілометр траси, 5 кілометрів від Кременця. Зненацька відчуваю, що по руках пішла доволі сильна вібрація. Ще через хвилину спостерігаю ось таку картину:
Витягнувши з шини цвях, швиденько замінив камеру на запасну. З'являється дуже погана думка про те, що не потрібно "пробиватися" ще раз, адже у такому випадку піший похід додому гарантований. Поганий настрій навіювали ще дві речі - ниючі ноги та температура. Остання, до речі, створювала відчутний дискомфорт. Ввечері температура опустилась до -1 градуса, і ще потрібно врахувати, що в лице постійно бив зустрічний вітер. Тому я відчував температуру -7...-10 градусів. Ще більші проблеми створював сам факт того, що я був одягнутий якраз не під таку погоду. Дві кофти та одна футболка у -1 градус, ще й при зустрічному вітрі? Будь-який морж позадрить. Не знав куди мені подіти руки, адже у яку би кишеню я їх не засунув, був відчутний біль від холоду.
Олесю, дякую тобі за твою підтримку та допомогу. У такі моменти турботливі питання дійсно зігрівають, а навіть банальне слово "удачкиииии" (С) дає мотивацію діяти, не зупинятися на півдорозі. Дякую від душі, ти мені дійсно домогла :) В боргу не лишусь точно, обіцяю.
Якщо минулого разу я йшов пішки по дорозі назад максимум 2 рази - на затяжних підйомах у Горинці та Вишцівці, то цього разу я долав пішки майже кожен підйом. Було реально важко, і я зрозумів, що ноги буквально відмирають. Але це, на жаль, була далеко не єдина проблема.
У адаптері заднього гальма вилетів один болт, і це означало, що останні 30 кілометрів я проїду без гальм. Так воно і було, бо якось пофіксити цей баг я не міг. В мене не було ніяких запасних болтів чи щось у тому роді. Вже за старою недоброю традицією, по дорозі назад передачі жили своїм життям. Переходячи з другої на п'яту, із затримкою вмикалась третя, а через 15-20 секунд - четверта. Насправді, п'ята передача мала би ввімкнутись через секунду-півтори, а по факту, виходило так, що перейти на потрібний ритм можна було лише через півхвилини. Тому вже не стримував слів, матюкаючись на безлюдній трасі, коли на підйомі вмикалась важча передача. І це при напівмертвих ногах, які просилися куди-небудь покласти їх, окрім педалей. Першої передачі не стало ще за 50 кілометрів до Тернополя, тому не залишалось нічого іншого, як зупинитися на підйомах і йти пішки. Ну або вкручувати до останнього, після чого до ніг підключалась і спина. Нижні хребці нили і обіцяли наступного разу більше не тримати хребет. Нарешті, в 01.42, за 7 годин і 40 хвилин після виїзду з міста, я нарешті переступив поріг дому. Відписався своїм і моментально ліг спати. Якби я не жив сам, з радістю б вивісив табличку "Do not disturb". Але турбувати мене не було кому.
Афтевордс, або післямова
Вражень за останні 5 днів багато. Золочів здався сумною, моментами нудною провінцією, ізюминкою якої є замок. І то він був закритий на реконструкцію, тому відвідувачів туди не впускали. Кременець в черговий раз підтвердив реноме раю на землі. Не дивлячись на те, що казусів було доволі багато, позитив все одно зберігся. Тішить те, що завжди є люди, яким можеш довіритися у важку хвилину, які вражають своєю гостинністю та доброзичливістю. Ось саме це важко знайти у будь-якому іншому місці, де повсюди або міліція, або бидло, і знайти якийсь баланс важко. З радістю приїду ще, ну а поки ще не відпускає відчуття задоволення від пережитого за останній час :)
