Тур НЕвихідного дня: Тернопіль-Скалат. Він помер, але обіцяв воскреснути

 Ще у дитинстві, коли мені було десь 4-5 років, моя покійна бабуся Стефанія завжди обурювалась - чому бухгалтери отримують таку велику зарплатню, і при цьому нічого не роблять? Мало того, на її думку, вони взагалі виходять на пенсію незаслужено. Вона вважала, що відрізнити бухгалтерів від інших людей доволі просто - вони виглядають порівняно молодими, не спрацьованими. Оскільки на той момент у моїй сім'ї не було особливої демократії у поглядах, я, рухаючись по загальній течії, вважав так само.

                 

 До чого це я? Коли вперше у червні 2012 року я почав займатись копірайтингом, через декілька днів стало зрозуміло, що не все так легко. Розумова праця втомлює не менше. І ось, традиційно сидячи за комп'ютером 9 червня, у вівторок, я вирішив, що потрібно якось розвіятись, перепочити. Той, хто зі мною знайомий доволі давно, знає, що я стараюсь куди-небудь втекти, якнайдалі від "мегаполісу" під назвою Тернопіль. Випадково потрапив на сторінку одного мандрівника, та й побачив його на фоні Скалатського замку. Фотографія була доволі непоганою - фон прикрашав один з мурів відреставрованої замкової будівлі. Оскільки я ніразу до цього моменту не був у Скалаті, подумав, що їхати туди не варіант, бо на це може піти занадто багато часу. Зайшов в Google Maps, здивувався - від дому до замку лише 35 кілометрів.

 Недовго думаючи, вирішив покинути свій дім і відправитись у дальній путь. Ви спитаєте - а для чого на дх-байку матрасити по трасі? Моя відповідь проста: посидіть за ноутом повний робочий день, пишучи мало кому потрібні статейки, і ви самі помітите, що через декілька днів ви будете робити все можливе, аби пошвидше втікти з дому.

Дорога до Скалату

 Перші кілометри давались дещо важко, оскільки за день до відправки у Скалат поїздив по місту, і не встиг добряче відпочити. Відчуття втоми зникли відразу після того, як я покинув Тернопіль. Із сарказмом подумав: це місто - немов магніт для негативу; варто поїхати звідси, і стане краще. Туристи, не подумайте нічого поганого - це тільки моя особиста думка, а в загальному, Тернопіль - місто файне, тому приїжджайте до нас, не соромтеся :)

Одна з церков Смиківців. 11.8 км від дому

Покинувши Смиківці, натрапив на цей знак. За іронією долі, мені доведеться ще раз зупинитися біля нього. Але про це згодом.

 Варто було виїхати за Смиківці, як відразу розкрились доволі хороші краєвиди на декілька кілометрів. Фото нижче:

Вид на село Великі Бірки, Тернопільська область. 13.2 км від дому

 Через фото вище у мене своєрідні спогади. Їду трішки нижче ось того будиночка з червоним дахом, розташованого ліворуч, чую, їде якийсь вантажний автомобіль. Це виявився ЗІЛ 130 - радянський трудяга, на якому примудрялись виїжджати там, де й пройти було важко. Вже традиційно повертаю на щебінь, розкинутий по узбіччю, він мене обганяє. І тут така картина: ззаду горить кабіна. Не сказав би що дуже сильно, але вогонь здіймався сантиметрів на 15 точно. Сфотографувати це явище не встиг, оскільки мильниця валялась в сумці. Тому мусите повірити мені на слово. Наздоганяти водія не було сенсу - їхавши на останній передачі, я накручував десь 30-35 км/год, при тому, що мужик на ЗІЛі їхав мінімум в два рази швидше. Ніяких водіїв, які би проїжджали після ЗІЛа, я не бачив ще десь хвилини дві. Подумки попросив Бога, аби той змилостився над водієм, і щоб не було ніякої біди. P.S. З того моменту я вже не возив цифровик закритим у сумці, а розмістив його у зовнішній кишеньці. Тому що після такого можна було чекати на що завгодно. Перед селищем Великі Бірки є мальовнича природа. Ось декілька прикладів нижче.

   Великі Бірки. Річка Гніздна. 15.5 км від дому. Якщо переглянути фото у повний розмір, можна побачити виводок гусенят, що пасуться собі на березі. Чим не краса? Правда, через зиму без снігу річка дещо оміліла, і це помітно.

Ще трішки Великих Бірок

 За декілька сот метрів від річки починається крутий підйом довжиною метрів 250. Виїхавши на нього, озирнувся назад і побачив наше місто. Відразу згадалась ситуація, коли я вперше їхав з Кременця у Тернопіль. Точно так само бачив місто, і точно так само здавалось, що до нього рукою подати, але там залишалось 16 кілометрів. А тут ще 10.

А ось це - початок села Малий Ходачків. Вживу теж виглядає доволі красиво

Річка Качава, Малий Ходачків, 22.3 км від дому

 Вище зображений типовий монумент "совка" - пам'ятник загиблим героям Другої Світової. Журналістська натура добровільно-примусово змусила звернути увагу на фразу "Ніхто незабутий, ніщо незабуто". Згадав собі правило, яке, до речі, аналізували ще десь на першому курсі коледжу, і я його, як і більшість інших правил, не вчив - частка "не" з прикметниками пишеться окремо. Там мали би написати "Ніхто не забутий, ніщо не забуто". В принципі, у мене варіантів два: або зведення пам'ятника довірили малограмотній людині, або ж там банально не вистачає місця. Схиляюсь до другої теорії.

Початок Підволочиського району. 24.6 км від дому

 Заїхав у село Колодіївка. Типове селище, де люди щось собі роблять по господарству. Не знаю чому, але саме тут вперше відчувся своєрідний аромат села. З іншої сторони, це мене не засмутило, бо попереду на мене чекали доволі непогані місцини.

Колодіївська церква

Ще один пам'ятник героям Другої Світової. Тепер я знаю точно - друга гіпотеза про брак місця для правильного написання фрази "Ніхто не забутий, ніщо не забуто" вірна. Створювала це речення людина ніби не дурна, але й не дуже розумна: при бажанні ось цю табличку з фразами можна би було збільшити у розмірах. Тим більше, браку матеріалу в той час не було. Але зараз, враховуючи те, що країна переживає далеко не найкращі часи, така дрібниця почекає

 Проїхавши майже все село, побачив невелике озерце. Ага, фіг там, озерце! То є повноцінна міні-копія нашого Тернопільського ставу, тільки форми трохи не ті. Є і свій острівок.

Поворот до Скалату

Ні, це не пляж, як вам може здатися, і на березі далеко не пісок валяється. Тут звичайнісінький... щебінь

Пародія на "Острів Закоханих" і мужик, який пливе до нього

Вид з "кута" берегу

 Їхавши по дорозі, яка веде після повороту від озера, зустрічав декілька вантажних автомобілів, що везли щебінь. Десь за декілька кілометрів від самого Скалату знаходиться кар'єр. Його було видно з траси за кілометрів 4. Здавалось, ніби це окрема гора. В принципі, так і є, бо висота насипу складає більше 30 метрів. Хороша купка щебінки висотою з дев'ятиповерховий будинок. Уявляю собі, скільки часу потрібно для того, аби це все повивозити.

Місто

Нарешті настала та двогоочікувана мить, заради якої я витратив 1 годину 40 хвилин свого життя. Нарешті в Скалаті

Монумент з нагадуванням про те, що 400 років тому (на момент його встановлення) було підписано Магдебурзьке право

На тій ж ділянці траси, тільки ліворуч, розташований монумент Ісуса Христа. Доволі гарно оформили його, але цікаво, чому саме на трасі, а не десь в центральній частині міста. Мабуть, були на те причини

 Ось це мене розсмішило. Поїхавши 23 травня у Бережани, я з Вовою Грещуком, одногрупником і братюньою, постійно ржав з того, що там кожна друга хата не має одного, або ж декількох вікон. Скалат такими показниками не похвалиться, але ця будівля з рекламним тентом перевершила все побачене раніше. Як можна продавати ВІКНА та ДВЕРІ, та ще й металопластикові, якщо ні того, ні іншого тут НЕМА? Боги маркетингу просто, нічого не скажеш.

Ось та сама місцина, заради якої я перся сюди майже 2 години - Скалатський замок. 35.2 км від дому

Мури. Якщо в Бережанах на кожному другому-третьому метрі є купа тріщин, крізь які можна просунути ногу або навіть і самому пролізти в замок, ці виглядають просто ідеально

Одна з башт. Під дахом знаходяться спеціальні отвори. Колись там стояли воїни і стріляли з рушниць. Мур товстий, ворожі кулі рідко коли вбивали або ранили снайпера

Місток. Подібний є в Золочеві

Невеличка інформаційна табличка з історією замку. Вперше за довгий час зустрічаю таке - ні в Бережанах, ні в Кременці їх нема, хоча розповісти там є про що

 І тут біда. Ворота до замку зачинені, хвіртка не відчиняється. Тут я і подумав - дарма стільки часу пер, якщо відвідувачам зараз не можна зайти. Думаєте, я розгубився? Та ні. Дочекався зручного моменту, лишив велосипед за територією замку, переліз через браму, та й проник всередину. "Нарушитель спокойствия - Level Up"

Ще одна башта

Цікаво дізнатися, що знаходиться за тими дерев'яними дверима :) Але аж настільки палитися мені не можна було

Четверта башта


З кожного боку є ось такі двері. Підземелля? Можливо

За чистотою та порядком тут слідкують. Це дуже порадувало, адже більшість наших знайомих можна віднести до категорії свиней, а не людей

Костел Святої Анни. Відноситься до католицьких храмів. Будували його чотири рази - у 1643, 1703, 1898 та 1995 році. Причини - пожежі, військові дії, ціленаправлений підрив під час Другої Світової війни. Складається з двох веж. Загострені вікна та шпильовий дах чітко вказують на те, що будівля належить до неоготичного стилю.


Ще трішки Костелу

Пам'ятник Богдану Хмельницькому

А ось так виглядає центральна частина міста. Це єдина точка, яка нагадує туристам про те, що Скалат - це місто, а не село міського типу. Насправді, через малу кількість населення (майже 4 тисячі жителів), нема сенсу будувати багатоквартирні будинки


Діва Марія. Зверху - баннер, що нагадує про жертв Майдану

Церква Преображення Господнього, що відноситься до УГКЦ. Хлопці будують новий мур. Роботи тривають, гроші витрачаються


А ось це стара, діюча версія

 Розпис під куполом

Вхід. Фото цього не передає, але здається, ніби заходиш не на територію церкви, а на приватну садибу. Дуже красиво зроблено, автори молодці. Заслужена похвала

Місцевий будинок культури. Спочатку подумав, що це якийсь театр, дивлячись на маски зверху. В принципі, так і є, але вистави, скоріш за все, тут показують лише під час великих свят, і то не завжди

Одна з місцевих вуличок

 До речі, саме тут трапився курйоз. На фото видно, як вдалині йде по тротуару чоловік, років так 60, напідпитку. Пізніше виявиться, що за ним буде йти його "корифей", і вони разом йтимуть назустріч мені. Я їхав по тротуарі, оскільки вже так звик. Та й тим більше, їду повільно, аби роздивитись місто детальніше. Проїжджаю метрів 50, цей дідулька з другом, будучи в нормальному зашкварі, зупиняють мене. Ось такий діалог відбувся:

- Слухай, пацан б*я, тобі нема де їздити?

- Є де, а хіба не можна тут їхати?

- Мені по*уй на тебе, п*здуй собі на дорогу і не за*обуй;

- Вам скільки років?

- Тобі яке на*ер діло?

- В принципі, ніякого діла нема. Просто дивно, що мужик, в якого вже напевно є внуки, напивається до стану свині і тримається за другана, який сам не кращий. Ви вже дід, а ось так себе ведете;

- Знаєш шо? Я Михайлівну знаю, зараз наберу в міську раду б*я, і тебе на*ер винесуть звідси з твоїм мотоцикльом к*рва;

- Це велосипед;

- Хоть трактор, мені по*уй!

- Ясно. Удачі, тракторист, встидно за твоїх внуків і дітей.

 Він ще щось там кричав мені в спину, а я просто втикнув навушники у вуха та й поїхав собі далі. В принципі, злитися на нього нема сенсу, бо коли людина п'яна, вона себе не контролює. Зранку стає вже соромно, але пізно. P.S. Недавно на днях дізнався, про яку "Михайлівну" йшла мова. Цікаву інформацію нарив:

 Не хочу спаплюжити ім'я міського голови, не подумайте. Та й тим більше, мужик напевно брав мене на понт, коли це казав. Тому якоїсь особливої уваги на цей факт не звертаю. Та й Наталії Михайлівні можна потішитись за збережену репутацію, до цього інциденту вона не має жодного відношення. Як автор цього матеріалу, підтверджую.

Місцевий пам'ятник Кобзареві

Вхід у Скалатську школу

А десь далеко-далеко видніється купол Костелу Діви Марії

Та сама школа. Доволі велика, як на мене

"Шахматна дошка", черепиця, шифер і металопластикове вікно. Переплетіння епох

Місцевий стадіон. Дуже гарно оформлений, сподобалось. Є дві "сітки", де можна зіграти міні-футбол. Трибуни присутні як зі сторони будівлі з синьо-жовтим дахом, так і з протилежної. Красиво. 36.2 км від дому

Школа "Місце вічного спокою", або ж цвинтар. Тут поховані євреї

Одна з могил

Головний "офіс" фірми "Шустов-Спирт". Що там виготовляють, думаю, нема потреби пояснювати

Ввійти на територію може будь-хто. Варто лише подивитись на цей контрольно-пропускний пункт. Хоча шторки на вікні висять. Маскуємось!

Дороги, до речі, дуже якісні. Б'юсь об заклад, вартість робіт дуже низька, бо за декілька кілометрів знаходиться вище згаданий кар'єр зі щебнем. Їхати приємно.



Правда, це стосується лише головних доріг

А ось і місцеве ПТУ, або ж точка збору всієї інтелігенції Скалату і недалеких сіл. Чесно кажучи, коли дивився на карту і побачив там ПТУ, очікував побачити якісний (з вигляду) навчальний заклад. В принципі, і такий варіант непоганий, але він більше схожий на один з житлових будинків на Гоголя, у Тернополі.

Мабуть, збоку кімната високого рівня секретності. Бачте, аж телефонна будка там підводить окремий дріт

Автошкола. Чекайте. Автошкола??? WHAAT??? У місті з неповними 4 тисячами населення є власна автошкола? Кому вона там потрібна? Хоча, якщо так подумати, можливо, щорічно там і збирається по 5-7 учнів на уроки. Тут же знаходиться і відділення ДАІ. Тому автошкола, мабуть, є додатковою опцією, але на постійній основі, скоріш за все, не працює

Місцеве озерце. Знаходиться одразу ж по іншу замку сторону. Особисто я нарахував тут з десяток рибалок. Популярна місцина

Стежка, по якій деколи курсують автомобілі. Сміття тут багато, чесно кажучи. Але я цьому чомусь вже не дивуюся

Живиться озеро річкою Корилівка (на фото в кадр не потрапила)

 Посидівши на березі хвилин з 15, зібрався їхати додому. Загубив тут баренд (заглушка руля, яка ставиться, аби не здавалось, що це шмат труби). Зрозумів це вже в Тернополі. Хоч щось лишив після себе, сам того не усвідомлюючи.

Місцева пожежна частина

Ось така вона, дорога додому. Якби ж я тільки знав, що на мене чекає попереду...

Дорога додому

Покидаємо місто, яке дало мені притулок на годину часу

 Після майже 40 км дороги (від Тернополя до Скалата + поїздка по самому місту) ноги майже не боліли, що доволі дивно. Взагалі, був бадьорий в той момент. Тому крутилось якось занадто просто, легко, невимушено. Міг спокійно вмикати останню передачу і тримати хороший темп. Надворі була температура 32 градуси, в тіні напевно десь 28. Все одно було жарко. Зі сторони Тернополя почали насуватись хмари, які грозили перетворитись у холодний душ. Але Богу дякувати, все обійшлось.

Знову потрапляю у Колодіївку, до дому 28.4 км. Відпочиваючих стало явно більше

За декілька сотень метрів побачив доволі двозначну картину. Злегка знервувався.

Патріотична хвиля минулого року не оминула і це село. Маючи два зайвих балоничик з фарбою, хтось обмалював зупинку. Виглядає ніби нормально, якби не одне "але"

Під'їжджаю ближче. Мінімум 5 пляшок з-під пива, ще десь дві розбиті. З правої сторони все те ж саме

А ось і причина, з якої люди на зупинці нагромадилось стільки сміття

 Виникає питання: це ми дійсно так любимо Україну? Чи це звичайний пафос а ля "я патріот", а на ділі ідіот? Розумію, є сміття, немає де його викинути. Смітник забитий до відказу.  Народ вбачає вихід у тому, аби залишити сміття під лавкою. Цікавий варіант. Тоді давайте будемо приїжджати в ліс, там робити шашлики, випивати, закусувати, а всі обгортки і пакунки лишати там. Ну а чому би й ні, держава ж не поставила там смітники. А потім всі будемо плакати "якісь придурки смітять", при цьому не слідкуючи за собою.

 Якщо й дійсно хочеться змінюватись, робимо це з себе. Йдемо закуплятись у магазин - беремо з собою пакет а ля "Босс" і ставимо все сміття туди. Потім культурно його викидаємо у спеціально відведене місце. Якщо все й надалі так буде продовжуватись, ми перетворимось у бидло, яке не буде відрізняти дозволене від недозволеного. З малого зазвичай і починається хаос.

 Може здатись, що я зараз займаюсь так званим "дитячим балабольством", типу "він всіх вчить, а сам нічого не робить". У даному випадку моя місія, як туриста, доволі проста - вказати на сам факт проблеми. Думаю, сільський голова зрозуміє свою помилку і змусить відповідальних позбутися цього мотлоху. Ну а поки соромно за село Колодіївка - з такими темпами дійсно доведеться відпочивати тільки на "Острові Закоханих".

 Розмірковуючи над цією проблемою кілометрів десять, повернувся у Ходачків. Тут почали трохи боліти ноги, але до втрати свідомості було ще дуже далеко. Тому особливо не звертав на це увагу.

 Село Смиківці стало для мене справжнім прокляттям. Заїхавши на його територію, якраз хотів подивитися на знак, що вказує кілометраж до Скалату. І тут у мене злітає ланцюг. зупинився прямо біля знаку, дивлюсь, закльока, яка кріпить ланки ланцюга, наполовину випресувалась з посадочного місця. Говорячи людською мовою, якщо переключитися на важчу передачу, ланцюг трісне повністю. Включусь на легшу - він трісне. Засильно натисну на педаль - він теж трісне. Тому варіант залишався лише один - їхати на 5 передачі зі швидкістю до 20 км/год і сильно не тиснути на педаль під час підйому.  

 Через 5 хвилин трапилась біда. На кільцевій дорозі, яка розділяє трасу від Тернополя на дві частини (в Великі Бірки і Скалат), їхала фура, що перевозила цеглу. Особливої уваги на неї я не звернув, бо їхала вона з невеликою швидкістю, та й дистанція там була порядна. Раптом відчуваю сильний удар у ліву ногу і легенький у ліву руку. Спочатку не зрозумів що сталось. Подумав, мабуть наїхав колесом на гілку, і вона відстрелила мені в ступню. Але цей міф був швиденько розвіяний, коли я побачив на своєму взутті оранжеві сліди від цегли. Одна з них вилетіла з фури, впала на асфальт і розкололась. А найбільший шмат влетів прямо в ногу. Спочатку болю не відчував.

Так і доїхав до Тернополя, але невимовної радості не було

 Вже потім, коли я був за 200 метрів від свого дому, ланцюг все-таки помер, повністю відірвавшись. Трішки потягнув байк під гірку, останні метрів 150 на накаті проїхав аж до самого під'їзду. Так і опинився вдома. Піднімати транспорт на третій поверх було доволі важко - відчувався дедалі сильніший біль у нозі. Спробувавши зняти взуття, зробив це з третьої спроби. Грубий палець спочатку мав нормальну форму, а потім почав розбухати. Вже на той момент я ним майже не рухав. Можна було подумати, що це тріщина, але зміни відтінку не було. До певної пори.

 В 23.30 поїхали з братюньою Рульою в травмпункт. Попався трохи дибільний лікар, який постійно мені доводив, що мені на палець наїхало колесо машини. Таке враження, ніби це він мене під ту машину кидав. Зробили рентген, ні тріщин, ні переломів нема. Зате є сильний забій з пошкодженням сухожилля. Порадили накласти гіпс, а я й не сперечався, бо ще вдома невдало взув тапок і зігнув палець. Біль був невимовним.

 Зараз поки що ходжу з костилем, час від часу стараюсь ходити вже без нього. Гіпс наклали мінімум на 5 днів, максимум на 20. І ось, сидячи за ноутом, потихеньку думаю, куди би ще поїхати...

Висновки 

  Скалат - це місто для тих, хто любить приїхати, подивитись і поїхати далі. Залишатись тут не варто, оскільки особлиих культурних пам'яток тут небагато. Так, замок змушує велику кількість туристів щорічно прибувати сюди на екскурсію. Так, є озерце, але в ньому не скупатись через дуже брудну воду.  

 Народ в загальному привітливий, якщо не брати до уваги інцидент з корифеями. Цікаво, що тут продиває доволі велика кількість вихідців з Молдови, тобто, циган, молдаван і так далі. Де-не-де можна зустріти маєтки, що сильно ганадують баронські хороми.  Якщо ви шукаєте місце, де можна побачити велику кількість цікавинок, Скалат вам не підійде. Дуже швидко набридне тут перебувати. Хоча язик не повертається назвати це місто поганим. Ну а поки що валяюсь вдома як овоч і планую наступні подорожі, про які обов'язково напишу звіти.