На шляху до чотирьох коліс. Частина перша. Плани і перший копірайтинг-марафон

 Давненько я вже не поповнював свій блог чимось новеньким. За півроку, що пройшли з моменту останнього допису, багато чого змінилося. Навіть більше - майже все, окрім одного - бажання йти до своєї мети.

 Останньою моєю метою було будівництво нового велосипеду після того, як викрали старий. В цьому плані я майже досяг бажаного результату, за винятком деяких дріб'язкових речей. Буквально на початку цього тижня, а саме 19 жовтня, за чашкою теплого чаю я згадував найбільш пам'ятні моменти 2015 року. Перша путівка в Кременець, Одеса, футбол у Львові, Тараканівський Форт... Загалом, є багато хороших речей, що запам'ятаються якщо не назавжди, то надовго. Не знаю з чого раптом, але вмить в голову влетіла спонтанна фраза: "Хочу машину".

 У мене вже був сімейний автомобіль - старенький ВАЗ 2105, який батько купив ще тоді, коли мене не планували. Продали його через те, що у квартирі хотіли зробити невеликий ремонт, а транспорт стояв собі без діла в селі. Точніше, не зовсім без діла - двоюрідний брат мого тата попросив дати Жигуль на деякий час, щоб стало простіше їздити по селах і займатися церковною діяльністю (за професією він дяк, служить у сільській церкві). Оскільки мій тато - ще та добра душа, рішення не змусило довго на себе чекати.

 Автомобіль проїздив доволі довгий час у чужих руках, в результаті чого він був повернений у жалюгідному стані. Прогнилі крила, дно, пом'яті деталі кузова, поломаний двигун, стукаюча коробка передач - це ще далеко не повний "квіточок" з букету проблем. Так автомобіль простояв ще до початку 2007 року, після чого батько вирішив продати його. Виручили небагато - всього-навсього 700 доларів. Я до останнього вмовляв не робити подібні речі, тому що на той момент мені було 13 років - деякі сусіди вчилися їздити і з десяти, ледве-ледве дотягуючись до педалей. Але на мене тоді ніхто не зважав. Воно й не дивно - хто ж буде слухатися в такому випадку, "дорослі завжди знають, що краще".

Тут мені взагалі 8 років, але діставати до педалей я вже міг

 Проходить трішки більше восьми років. Мабуть, на даний момент я встиг досягнути майже всього, що хотів. Завершив навчання - у якості твердого трієчника, правда, але чомусь до сих пір моєї допомоги просять одногрупники, що отримали або червоний диплом, або середній бал 4.3 і більше. Став копірайтером, або ж маркетологом та журналістом водночас. Відпочиваю найулюбленішим методом - їжджу на велосипеді, зібравши його власноруч. Відійду трішки від теми - недавно рахував витрати на цю справу - за два з гаком роки виклав на це хобі майже 5 тисяч доларів, і до сих пір не шкодую. І це при тому, що далеко не кожен студент міг у той час дозволити собі кожного дня їздити в коледж маршруткою. Також я можу похвалитися хорошими друзями, які можуть підтримати у важку хвилину, або ж просто передзвонити і спитатися, як у мене справи. Я маю хороше житло, не можу сказати, що проживаю бідно, чи маю гостру потребу у найнеобхіднішому.

 Пам'ятаю першу самостійну далеку подорож - Тернопіль-Кременець-Тернопіль. Крутити педалі протягом 150-180 кілометрів - це круто, звісно, але коли я востаннє таке чудив, відчув на собі ряд недоліків. По-перше, в той момент сезон лише розпочинався - до того як поїхав в кінці березня, півроку ходив пішки. По-друге, я думав, що по дорозі розігріюся, і мені буде комфортно їхати у простій кофті з двома футболками під низом та безрукавкою зверху. Як же я тоді помилявся... Зранку заморозок, температура десь -2, вночі ще гірше, ну і + я остаточно вибився з сил. Тому автомобіль планую використовувати переважно для туризму - ну а велосипед можна у будь-який момент закинути у багажник чи на задній ряд сидінь.

 Звісно, при такій погоді я можу собі дозволити витратити певну частину прибутку на чотирьохколісну тачанку, якби не моя нетерплячість. Отож сиджу я у понеділок, 19 жовтня, вдома за чашкою чаю. Як тільки подумав про свій транспорт, одразу зайшов на автосайт з оголошеннями. Залип там на години чотири, вивчаючи ринок та пропозиції на ньому. Підсумувавши результати побаченого, я подумав, що тисячі доларів мені має вистачити. До речі, прав у мене нема, бо не було потреби у їх оформленні - стару білу Ладу продали, а після того нічого взамін не купували, бо тато встиг тоді два рази зломати одну і ту саму кістку в правій нозі, а мама до автомобілів була байдужою. Мій хороший друг Назар пообіцяв купити у мене знайдений велосипед, що викрали минулого року. Ми говорили з ним трохи більше години, рахуючи його вартість за теперішнім курсом. Стало зрозуміло, що нинішня ціна - 650 доларів, а оскільки ми далеко не чужі люди, зійшлися на сумі 540 зелених.

 Здавалось би, 540 уявних доларів у мене вже є. Та й Назар - людина слова. За 5 років нашої дружби я ніразу не помічав, що він не виконав обіцянку. Тому в ньому я не сумніваюся. Але мені дуже сподобалась цифра 1000, і я подумав, що у разі можливих змін я не пролечу з планами, маючи "косарик" на руках. Ну а якщо все буде взагалі шикарно, півтори тисячі доларів цілком вистачить на те, аби купити транспорт, переоформити його на себе, зробити права, а також довести авто до ідеалу (в моєму розумінні).

 І ось, сьогодні, 22 жовтня 2015 року, я вперше розпочинаю збирати гроші на перший ВЛАСНИЙ автомобіль, Ставки високі, але і винагорода цілком пристойна.

 Ставлю перед собою дві мети - пріоритетну та другорядну.

•   Пріоритетна: заробити тисячу доларів та докласти ще 540;
•  Другорядна: якщо не вийде "зробити" стільки грошей, то принаймні хочеться заокруглити власний рейтинг на біржі до 40 тисяч балів.

 Щодо другого пункту, один бал рейтингу - це десять російських рублів (приблизно 3 гривні 20 копійок). На момент написання цього посту мій рейтинг складає 35 728 пунктів. Тобто, до другорядної цілі залишається "якихось"4272 бали, або ж 42 720 рублів (згідно з нинішнім курсом, це 15 705 гривень).

 Марафон

 У якості мети цього марафону вбачаю не стільки бажання заробити купу грошей, скільки перевірити мої фізичні здібності, розумову витривалість та власне терпіння. Це моя перша спроба, і я бажаю дізнатися, як це - писати матеріал об'ємом зо дві дипломні роботи всього за 24 години.

 Завершенням марафону буде момент, коли я відправлю останній символ перевіреної статті. Оскільки написання цього посту трішки затянулось, відтягну момент старту до 23 жовтня, 0.30 год.

Зараз в роботі знаходиться 12 замовлень, ще одне потрібно доопрацювати. Сумарна кількість символів за всіма замовленнями складає 114 000 символів (це як дві повністю готові дипломні роботи та вступне слово для кожної з них на 5-6 сторінок А4).

 Що стосується рейтингу, зараз він такий:

 Кому, можливо, цікаво, прикріплю посилання на свій профіль на біржі копірайтингу:

http://www.etxt.ru/rockshox.html

 Відписуватись буду кожні дві години, ведучи так звані"записки вражень". Це типу як колись лікарі випробовували на собі нові вакцини, описуючи власні відчуття.

 Отож, поїхали.

 0.09 ночі. Поки що дописую цей пост, готуюся просто розслабитися за ці 20 хвилин. Поки що настрій хороший, є дуже дріб'язкове відчуття сонливості. Енергетики в поміч. Залишилось писати 114 тисячі символів.

 2.30 на годиннику. Приблизно годину тому було дуже сильне бажання лягти спати. Протягом останніх 40 хвилин відчуваю себе дуже бадьоро, не дивлячись на час. Напевно, енергетики поступово починають діяти. Враховуючи те, що я лише вникав у суть першого завдання та старався розписатися, поступово збільшуючи швидкість письма, вийшло лише 14.7 тисяч символів. 

Read More

Тернопіль-Підкамінь. Not 4ever Alone

 Востаннє у Підкамені я бував ще у сьомому класі. Пам'ятаю, дуже сподобались мені місцеві краєвиди. Гуляли ми тоді в 7 годині вечора, коли сонце вже готувалось зайти за горизонт. З того часу пройшло цілих 6 років, і декілька тижнів тому я твердо вирішив поїхати туди ще раз. Але вже не у автобусі, наповненому запахом вуглекислого газу і метану з організму, чіпсів та Revo, а так, як я вмію найкраще.

 Особливістю цієї поїздки було те, що я їхав не сам, а в компанії з Юрою Теребусом, в тісних колах відомим як Каспир. Їхав він на старенькому, але нашаманеному Екзібітом байку, якому ось-ось пора відправитися у ковпак для консервації, але невпинно демонструючому небувалу витримку та терпіння по відношенню до себе.

 В одну сторону, згідно з картою, потрібно було їхати 54 кілометри. Але не так сталося, як гадалося. Про це згодом.

 Отож, на годиннику 5.32 ранку. На рідній вулиці Карпенка ані душі. Місто ще до сих пір спить. Гробову тишу час від часу розрізають таксисти, що шукають клієнтів або тупо пропалюють бензин чи газ.

 Згідно з планом, ми мали б вирушити в 6 годині ранку. Тим не менш, як це часто трапляється, не так сталося, як гадалося. Юрєц шаманив свій чи то шосейник, чи то ашан, чи то реліквію, а потім готував канапки в дорогу. До речі, саме через відсутність їжі та грошей він до останнього моменту не хотів їхати. Але моє вміння переконувати в черговий раз не підвело.

 6.24. Тернопіль до сих пір спить. Мерс, на якому власник бомбить металобрухт, тихо стоїть собі під ворітьми. Перешіптується з братом молодшим.

 Востаннє перевіривши все на предмет справності, вирушаємо в путь.

 6.28. Ніби все готово

Дорога

 Сказати, що дорога була з пригодами - не сказати нічого. Вже за 200 метрів від місця збору ми побачили, як дві патрульні машини, з яких повилазило 6 міліціянтів точно, в'язали якогось чувачка на іномарці. Причому робили це так, як в Америці - ноги на ширині плечей, руки за спину, морда в дах над дверима. Ну не через перевищення швидкості його спинили, це точно. Мабуть, проблема полягала у чомусь іншому, більш серйозному.

 Біля податкової, на повороті, ми намагались звернути на дорогу до 6 магазину. Я їду ззаду, Юрєц спереду. Каспир розпочинає маневр, як за 20 метрів на швидкості десь 30 км/год їде собі таксист. Я в цей час стояв якраз на повороті. Побачивши його заспану, накурену і здивовано-розлючену фізіономію, махаю йому рукою, даючи йому зрозуміти, що я його пропускаю вперед. Зрівнявся він з Юріком, і почав проповідь у вигляді двох речень: "Тобі шо, жити надоїло? Я в тюрму не хочу!" Каспир, взагалі не звертаючи увагу на нього і вдаючи, що до нього ніхто нічого не говорить, їхав собі прямо. Бомбила, зрозумівши, що ловити йому тут більше нічого, поїхав собі далі по курсу.

 Перша зупинка була у селі Івачів Долішній. Саме тут, за слухами, розмістилась хата власника тернопільського гіпермаркету "Епіцентр". В принципі, назвати це "хатою" неможливо. Територія більше нагадує розкішний палац. Тут розміщений штучний ставок, який зранку збагачували водичкою. Потужний вихор води моментами вилітав за територію метрів на 10, але власника, схоже, це не бентежить. Фото нижче.

 Одразу за цим будинком можна спостерігати дуже красиву гору, котра за крутизною сильно нагадує карпатський ландшафт. На годиннику була 7.30 ранку, проїхали ми за цей час майже 15 кілометрів.

 Прогулюючись пішки по селі Мшанець, натикаємось на стандартну для сіл картину - лелеки та їх гніздо. Надворі була 8.24 ранку.

І будь-яка напруга їм не по зубах

 Нарешті ми прибули до першої основної точки перепочинку - села Залізці. Засноване воно у далекому 1483 році. Сказати, що село красиве - не сказати нічого. Ми ще не доїхали до початку самого селища, як одразу кинулися робити фото на пам'ять.

 Поворот до села

З обох боків його оточують озера. Таке враження, ніби заїжджаєш на якийсь острів

 Селфі з фірою на пам'ять. Самої фіри, правда, майже не видно. Але аборигени здивувались приїжджим

 Ось та сама фіра з лівої сторони

 Монумент, символізуючий про початок селища

 Сєрого хата. Свої зрозуміють

 В Залізцях я буваю вже не вперше, тому вирішив показати напарнику місцевий замок, який відвідував ще у квітні. Після невеличких суперечок стосовно того, варто туди їхати чи ні, відповідь була однозначною - рулимо до замку.

 Дорога до замку. Зліва знаходиться церква села Чистопади. Ближче до оператора зустрічаються натуральні добрива. З таким добром нам довелось стикатися ще дуже часто

 Найбільше залозецьке озеро, розташоване з протилежного замку боку. Чимось нагадує тернопільський Серет

 Дорога до архітектурної пам'ятки має саме такий вигляд

 Вхідна арка. На ній ми і розмістилися, аби перекусити та випити води, привезеної ще з Тернополя

 Територія Залозецького замку. Вдалині знаходяться входи до кімнат. Вони повністю заросли, тому побачити їх доволі важко

Панорама території замку

Виїзд з арки. Вид зверху

 Кто-то нервно курит в сторонке :))

Вид з арки

 Залозецький замок наступного, 2016-го року, буде святкувати своє 500-ліття. Зведений ще у 1516 році, він використовувався як панська резиденція князів Вишневецьких і Потоцьких. Через деякий час він функціонував у якості фабрики з виробництва сукна. Ще пізніше його перероблюють під броварню. На фото вище видно, що частково збереглася лише західна та північна стіна. Пам'ятку намагались реконструйовувати, але на даний момент, зважаючи на ситуацію в країні, довести справу до кінця фактично нереально.

Один із входів в мур

 Пробули ми тут майже до 9.45. Ще перед подорожжю ми поставили перед собою завдання заїхати в Підкамінь до десятої години ранку. Без зупинок це вважалось реальною ціллю, але на практиці сталось не так, як гадалось. І це далеко не всі пригоди

 Проїхавши ще декілька кілометрів, потрапляємо до кордону між Львовом та Тернополем - села Підберізці. Фото цього не передасть, але тут надзвичайно красиво. Фотографували ми це місце хвилин 5 точно. Можливо й 10, точно вже не згадати.

Дорога до Підберізців

 Панорама села. Напівгірський ландшафт дає зрозуміти, що ти проникаєш на львівську територію. Саме так, бейбі!

 Місцеві озера. Між ними знаходиться млин (видно на фото), а прямо біля ним - пристань. Тут є табличка, яка чітко дає зрозуміти, що якщо ти плануєш тут поплавати або половити рибку, живим ти звідсіля не виберешся. Чоткі паци тебе схавають живцем

Ще трішки озер

 Озирнувшись назад, видніються розпізнавальні знаки рідного міста. Але від гаражу до цього місця нас відділяли 49.5 кілометрів шляху

Дещо нижче нас вітає ось такий знак

 Село Підберізці відноситься до Бродівського району. Не могли не зафіксувати цей факт. До речі, біля знаку лежить земля, а не перегній. Сказати, що тут жахливі дороги - не сказати нічого. Від асфальту лишилися лише поодинокі сліди

 Заїхати до Підберізців просто. Дуже складно вибратися звідси. Адже попереду на нас чекав найважчий підйом за всю дорогу, довжина якого складала майже півтора кілометри. А градієнт тут більше 9 відсотків. Для прикладу, аналогічний градієнт ("крутизна підйому") можна зустріти біля "Старої піцерії" у Тернополі. Але якщо там довжина підйому складає якихось сто метрів, в даному випадку вона у 14 разів більша.

Вершина того злощасного підйому

 Юрєц ще не здавався, але сили його тотально покинули, і останні метрів 300 він йшов пішки. Не дивно, зважаючи на клас велосипеду, його стан та непристосованість організму до таких дальняків в цілому

 Дуже великою проблемою був сильний вітер, який турбував нас фактично завжди. Виїжджаючи під гірку, він бив мене по всьому тілі, немов би питаючись, що ми тут взагалі забули. Проблема ще й полягає в тому, що з обох боків цієї траси знаходяться поля, тому швидкість вітру наближалась до 25 метрів за секунду, якщо не більше. Проїхавши останні метри підйому, став відчувати у висках власний пульс, а це не дуже добре. Дещо перепочивши, ми зіткнулись з наступним сюрпризом у вигляді трьох підйомів та трьох спусків, загальна протяжність яких складала майже три кілометри.

 Зате на вершині підйому вже відкрився вид на Підкамінь. Здавалось би, що до замку рукою подати, та й навігатор казав, що залишається ще якихось чотири кілометри

 До речі, про навігатор. Ніби і нормальний сервіс Google підігнав, але як тільки згадаю, як Каспир почав кричати до завчасно записаного голосу помічника, який кожних 30 секунд казав "Двигайтесь на запад" і так далі, пре на лахач. Через цю дебільну програму ми конкретно затупили. Тому порада всім мандрівникам - не покладайтесь повністю на додатки. Деколи і підвішаний язик стає кращим помічником. Але про це далі.

 Нам потрібно було їхати по трасі, аби дістатись до Підкаменя. Але GPS, сам того не розуміючи, вирішив влаштувати нам квест по селі Паликорови, вважаючи, що так буде краще і швидше. Перед поворотом до села зустріли автомобіль, ззаду якого транспортувався мотокросовий мотоцикл КТМ. Апаратура серйозна, але я здивувався, коли побачив, що на ньому буде їздити пацик, якому з вигляду можна дати років 8-9, не більше. Чисто з вигляду вартість такого апарату вдвічі перевищувала вартість мого Хорса. А ще кажуть, що у нас криза надворі. Так-так, криза, звісно.

 Звернули ми на дорогу, позначену на карті. Потрапили у ліс села Паликорови (треба ж було придумати таку назву). Одразу зник вітер, який набридав останні 15 кілометрів дуже важкого шляху, з'явився хороший накат. Вітерець тепер дув нам у спину, заганяючи нас у це сільське пекло. До речі, до чого тут приставка "пали" я не розумію і досі, але про те, що тут багато корів, зрозумів фактично одразу. Занадто багато лайна було на асфальті, та й занадто різким, відповідно, був запах. Стояв він вздовж всього населеного пункту.

 Дуже хороший асфальтований шлях, якщо рахувати за сільськими мірками

 Потрапивши у село, одразу розумієш, що навколо тебе знаходяться або корифеї, або бідняки з їх дітьми. Якщо веломарка Ardis у сучасному світі викликає лише сміх, у селі Паливоди його наявність прямо натякає, що тут ви - повноцінний король. Решта або їздить на фірах, або на "Українах", або взагалі ходить пішки.

 Перепочиваючи біля зупинки, на нас одразу наштовхнулось сільське населення. Перше питання - скільки коштує мій велосипед. У відповідь: 1700 (кажу так всім підряд). Дивно, але один мужик одразу перепитав: доларів? Сам здивувався, чесно. До цього моменту всі дивувалися, як цей велосипед може вартувати 1700 гривень. Але в нашому випадку все виявилось не так, як я гадав. Зустрічне питання до Каспира, зміст аналогічний. "2000, гривень", - бовкнув Юрєц, розуміючи, що прикол з вічнозеленою валютою тут не пройде. "Ооо, скати тут широкі, амортизатори великі", - сільське панство продовжувало свою говірку.

 Переговоривши ще хвилини зо три, навігатор остаточно завів нас у ступор. Нам не було зрозуміло куди саме їхати, навіть у якому напрямку. Хоча підсвідомо не зникало розуміння того, де саме знаходиться дзвіниця замку. Ще через дві хвилини маніпуляцій з набридливим пристроєм ми поїхали вглиб села. І що найцікавіше, ми не розуміли, у якому саме селі знаходимось.

Вхід до місцевої школи. Радянська атмосфера

 Тут ми вирішили перевірити, у якому селі перебуваємо, просто подивившись на табличку, що розповідає нам про кількість навчальних рівнів. Але вона знаходилась настільки далеко, що ми не одразу розгледіли найбільшого слова - "Школа". Логіка, знову ж таки, дала нам зрозуміти, що це саме школа, а не щось інше.

 Невдовзі після блукання заїхали до місцевої бібліотеки.

Бібліотека. Вихід з двоповерхової будівлі

Поки коні "паслися", ми в цей час влаштували перекур та допивання залишків води

 Потрапивши на окраїну села та не бачучи дзвіниці, ми зрозуміли одне - заїхали не туди. Навігатор далі "викрикував" напрямок переміщення, причому настільки набридливо, що нервів вже не залишилось, та й програма "Карти" була дружно післана на три веселі літери.

Зате окраїна Паликорів дуже навіть сподобалась своїм ландшафтом

 Далі їхати було нікуди. Вмикати навігатор не було сенсу. З варіантом виходу із ситуації довго панькатись не довелося - вирішили звернутися до місцевих жителів за допомогою.

 Коли ми виїжджали за Паликорови, я побачив одну дівчину, яка саме в цей час замітала подвір'я. Цілком логічно, що якщо вона цим займалась вже біля брами, значить, вона майже завершила своє завдання. Не гаячи зайвого часу, я швиденько під'їхав до неї, ніби принц на білому "Залізному Коні" (назва рами: Iron Horse - "Залізний Кінь"), та й запитав, чи можна якось доїхати до Підкаменя по тій дорозі, що на двох фото вище. Вона дала нам зрозуміти, що ми - два придурки, які заїхали взагалі не туди, куди потрібно. Чемно, чітко та ввічливо вказала всі деталі маршруту, якого нам варто було би дотримуватись. Варіантів було двоє - повертатись на трасу, що здавалось нереальною затією через вітер та підйом до лісу протяжністю метрів 500, або ж заїхати на центральну зупинку та їхати польовою дорогою. Подякувавши та побажавши хорошого дня, поїхали далі шукати своє щастя.

 До речі, ця дівчина, сама того не знаючи, підштовхнула мене на деякі роздуми. Ось всі ми якщо не кажемо, то принаймні думаємо, що сільська дівчина - це тупе створіння. Зважаючи на те, яку працю виконує щодня шатенка (за сумісництвом наша гід-помічниця на 2 хвилини), я так і не зрозумів, скільки їй років. Доплюсуємо сюди ще гени батьків, які стереотипно, рік у рік, пораються по господарству, і у нас виходить "гидке каченя" з хорошим характером, яке дуже хоче кращого життя (не берусь рівняти під одну лінію всіх підряд, маю на увазі переважну більшість). Шкода таких людей, в принципі, бо батьків не вибирають. Але й результати такої роботи у селі цілком очевидні, причому розписані на декілька десятиліть вперед. Тут або загниєш у своєму селі, яке фактично не отримує жодної допомоги від держави, або одружишся на сільському хлопчині, що має у 20 років вигляд алкоголіка з 15-річним стажем. Така доля. Дуже шкода. Але повторюсь, маю на увазі лише тих дівчат, які виглядають як спрацьована жінка. Бо та, з якою я говорив, в тілі мала років 17, а на лиці - у два рази більше. Хоча з точки зору манери спілкування та поведінки, міським чікам з "Бомби" і "Ріверпулу" доведеться вчитися багатьом речам.

 Аби не виникав срач та погане ставлення до мене, скажу, що лише менша половина моїх одногрупниць були родом з Тернополя. Але назвати їх відвертими "фріками" язик не повертається. І не повернеться. Стараюсь підтримувати хороші відносини з кожною. Та й до першого чи другого варіанту одруження їх не записати. Але я веду до того, що є такі сільські дівчата, які мають дуже хороший характер, але через важку працю та природній фактор дуже швидко старіють. І саме з одною з таких мені довелось зіткнутись. І саме одна з таких дещо розчулила, змусила пожаліти її та вірити, що все буде добре.

 Отже, заїхавши знову на цю зупинку, де ми зустріли толковитих корифеїв а ля "1700 доларів", виїхали до Підкаменя. Залишалось два з гаком кілометри, але це був тотальний жестяк.

Спочатку дорога була такою. Здавалось, що ми врятовані

Ферма

  Але потім гравійка зникла, і розпочався крутий підйом по польовій дорозі протяжністю півкілометра, з колією глибиною під 30 сантиметрів по центру - це була остання крапля.

По центру - село Паликорови, до якого півтора кілометри важкого шляху. Потрапили у лан пшениці, тому й вітер знову бив нас по обличчю

Не хочеться повертатись сюди знову

 Нарешті вийшовши на вершину, впав камінь з плечей. Величиною як той, що у Підкамені. Адже прямо по курсу був замок, до якого ми перлися від самого Тернополя!

Ми впоралися!

 Вже зараз, порахувавши, скільки ми проїхали кілометрів від Тернополя, я прозрів. Замість 57 кілометрів, як планувалось раніше, ми проперли цілих 74. Зайві 17 кілометрів витратили на перепочинок та блукання по Паликоровах. Якщо до цього ми планували приїхати в село в 10 годині ранку, дістались до замку в 12 годині. Тобто, на дорогу ми витратили не три години, а п'ять з половиною.

 Підкамінь

 Мальовниче село, яке я раджу відвідати будь-якому талановитому художнику. Висота над рівнем моря перевищує відмітку 400 метрів. З мурів відкривається вид на 25-30 кілометрів точно. Заснували Підкамінь ще у далекому 1441 році. Славиться двома архітектурними пам'ятками - скелястим каменем, розташованим прямо на горі, а також замком. Саме із замку ви вирішили розпочати свою екскурсію селом.

 Але піднятись до нього було не так вже й просто, зважаючи на пригоди, які ми пережили за ці майже 6 годин, а також і те, що він знаходиться на найвищій горі селища.

Хресна дорога. Зробили її порівняно недавно, ще й екскаватор припаркували прямо неподалік

Дуже крутий підйом, градієнт - більше 13% точно. Вдвічі крутіший за підйом на вулиці Карпенка, що у Тернополі (перше ранкове фото)

Одна зі стін замку

Стара, але дуже живуча липа. Мабуть, тут добре ховатись під час дощу

Одна з місцевих вишок зв'язку

Стародавній мур

Піднявшись на гору, побачили велетня, якого до цього споглядали лише на фото з інтернету

Втомлений, але радий приїзду

Сам камінь так й іменують "Каменем"

Сіли трохи перепочити після дороги. На задньому плані - дзвіниця

 Юрєц радісно лежить

 Нова дзвіниця. Через поганий її стан так реконструкцію основної, звідси зняли усі дзвони

Поставили байки та й вирушили власне до замку

 Панорама території

 Вхідна арка

Оглядова вежа замку. Знаходиться на реконструкції

 Вид на десятки кілометрів вдаль

Відпочинок

Оглядова вежа

 На задньому плані - один із бастіонів

 Вид з муру на "Камінь"

 Дзвіниця. Знаходиться на реконструкції

 Хрест з першим каменем, що закладають на початку будівництва

 Інформаційна табличка

Діва Марія

 Внутрішня територія

 Церква

 Церква, оточена мурами

Вихід

Як журналіст за дипломом, не міг не сфотографувати. Сільська говірка. "Долярах"

Вдалині - ще одна оглядова вежа. Мабуть, вона в більш кращому стані

 Гірська порода тут повсюди

 Дуже круті спуски тут. Спробував сам з'їхати звідси. Вийшло, але не без проблем

 Ми не єдині мандрівники, які тут побували в цей день. Придивившись на ці велосипеди з відстані одного метру, перестрашився через велику кількість різних ліхтариків, стоп-сигналів, генераторів, велокомп'ютерів та іншої непотрібної фігні

Ближче до лівого краю фото якраз лежать ці велосипеди. Ми ще туди заїдемо

 Гірська порода видніється з-під землі

Одна з панорам

 За деревами по центру знаходиться печера

 Звідси її трішки видно

 А внизу пісок, змішаний з камінням

 Ось та сама печера зсередини

 Цікаво, це хтось з предків постарався, чи це творіння нашого часу?

Пісок та каміння

А ось і він - той самий велетень, заради якого ми і тут

Але спочатку поїхали шукати більшу печеру, та й відпочити заодно

 Десь там, далеко-далеко, пляма зі мною

 Перепочинок

Relax. Лежали на землі приблизно півгодини часу, просто дивлячись на небо, або ж час від часу переписуючись в ВК

"Феласафи"

Одна з несподіванок - маленька печера, вхід до якої має висоту від сили 1 метр. Всередину залізти не ризикнули через її стан. Хоча, судячи з куп сміття, сюди лазять регулярно

Повертаємось до велетня знову. На цей раз тримаємо курс вгору

Табличка-нагадування про те, що це архітектурна пам'ятка, яка охороняється державою

 Свині, блін. Бите скло розкидане по всьому периметру Каменя. Державна охорона? Серйозно?

Вирішив погратись з ракурсами

Панорами з гори

 А звідси все настільки маленьке!

Ось там, вдалині, видніється Почаївська Лавра. Після прийняття московського патріархату я її зненавидів через місцеве населення та відвідувачів. Про це буде окремий абзац

 Кам'яні плити. Хто тут похований і коли - мені невідомо

Верхівка

"Феласафи", дубль два. Висота каменя - 16 метрів в найвищій точці

Охоронець

 Вже повертаючись до замку, метрів за 100 позаду нас йшов чоловік у військовій формі, який щось до нас говорив. Але через вітер ми практично не чули його. Подумавши, що це якийсь мужик, який шукає привід спричинити конфлікт, ми вирішили не зупинятись і пішли собі далі. Але біля підніжжя ми зупинились, аби перепочити та обговорити план подальших дій. Цей мужчина нас наздогнав та... запропонував екскурсію. Через брак часу ми відмовили йому, але попросили допомоги, оскільки не знали, як правильно виїхати з Підкаменя. Повертатись назад в те прокляте поле та ще проклятіші Паликорови не було жодного бажання. Екскурсовод люб'язно погодився. Так і зав'язалась наша розмова.

 Розповіли йому, що ми з Тернополя, приїхали сюди на декілька годин, і вже плануємо їхати. Це була друга година дня, а на біржі у мене висіло одне замовлення, яке потрібно було обов'язково здати до 10 години вечора.

 Цей чолов'яга, ім'я якого ми так і не дізналися (назвемо його Ігор), якраз ходив до лісу за Каменем, аби пошукати гриби. Зібрав аж три штуки, що вважається хорошим результатом, враховуючи те, що зараз далеко не середина грибного сезону.

 Біля арки, що веде всередину замку, з'ясувалось, що він тут працює охоронцем (звідси і відповідь на питання стосовно того, звідки в нього камуфляжна форма) та екскурсоводом лише третій день. Ігор сам з Львівщини, на вигляд має років 40, добре знає англійську (фрази "Speak English?" і уточнюючого запитання "Free?"було достатньо, аби це зрозуміти). До цього займав аналогічну посаду на території трьох інших замків. На запитання "Чому Ви приїхали саме сюди?" він відповів, що хочеться чогось нового.

 Приїхали до Підкаменя ми вчасно. Саме у цей день святкувався празник (для тих, хто не знає, це день села). Сам замок колись служив штабом енкаведистів. Зараз його підтримують у належному стані, уявіть собі, лише троє людей! Священик, монашка та сам Ігор. Я поцікавився, коли ж будуть завершені реставраційні роботи. Чоловік у відповідь засмутився та сказав, що зараз далеко не найкращі часи. Фінансування припинилось повністю, тому підтримання замку у належному стані та відновлення дзвіниці повністю лягло на плечі прихожан і туристів. В душі я здивувався, чому до сих пір не вводять плату за вхід, адже у порівнянні з Кременцем, де замок королеви Бони, що по суті складається з трьох напівзруйнованих стін та арки, завжди був платним.

 Я спитав, де тут можна в селі набрати води. Охоронець люб'язно дозволив нам налити собі у пляшки священу воду, над якою ще декілька годин тому читав молитви священик. Розмовляли і про АТО. Сказав йому, що я журналіст (хоча фактично ніде офіційно ним не працюю), Юрєц - комп'ютерщик, і що ніде не вчимося.

Діва Марія та маленький Ісус Христос. За словами нашого нового знайомого, починаючи з 1997 року, монумент очищується самостійно. Раніше він був вкритий дуже товстим нальотом, але з часом на поверхні почала з'являтися бронза. Видно, дивам у Підкамені судилось траплятися

 Побувши на території хвилин 5 та завершивши відверту розмову, нам вказали орієнтири для виїзду на трасу, і на цьому ми попрощались. Ненароком озирнувшись, побачив, як пан Ігор, стоячи під аркою, перехрестив нас як звичайний священик. В душі пообіцяв йому повернутись туди знову.

 Про відвідування церкви тут окремий абзац. Ненароком розговорилися про Почаїв. Все почалось з того, що я розповів про свою мандрівку до Бережан і сказав, що у порівнянні з місцевим замком, Підкамінецький має ще дуже хороший вигляд. Пан Ігор спитався мене стосовно того, до якої віри належать бережанські церкви, на що я вистрелив коротку фразу "не знаю". Сказав, що люблю їздити по області, і недавно був у Почаєві. Ось тут охоронець і розповів, що в Підкамінь приїжджають люди з Почаєва і кажуть місцевим не ходити сюди, бо тут сповідують не ту віру. Ось тут я прямо поділився своїми думками зі співбесідником. Сказав йому, що так не робиться. Якою б не була церква, до неї все одно потрібно ходити. І не один раз на рік, аби єхидно пройти процедуру сповіді та забути про настанови священика одразу на виході, а набагато частіше. Почув дуже розумну відповідь: "Потрібно, аби церква стала єдиною. Доки цього не буде, люди і надалі будуть ігнорувати її у цілому". Не погодитись в даному випадку неможливо.

 Дорога додому

 На годиннику 14:20. Маючи лише 30 гривень в наявності, одноголосно вирішили сходити у якийсь магазин, аби купити хліба, пакетик майонезу та сирки. Вибравши все необхідне, остаточна сума склала 30.28 грн. По магазину пішли вигуки "опаа" і "ойооой" від нас обох. Каспир твердо заявив, що копійок нема. Продавщиця без всякого обурення відпустила товар по ціні 30 гривень. Я ще здивувався, чому вихід із ситуації був настільки простим. Але потім виявиться, що не все так просто.

 Виїхавши за територію Підкаменя, натрапили на вигорілий через сонце вказівний знак.

До Тернополя залишалось 54 кілометри

Замок на горизонті

 Вітер дав нам можливість нормально розігнатись та тримати темп. Їхали та й говорили про те, якими ми були дурнями, що не поїхали прямо, а звернули у Паликорови. Траса там порівняно проста - всього один підйом та один спуск. Якось легко ми проїхали село Підберізці, особливо той півторакілометровий підйом, який по дорозі назад, відповідно, став для нас спуском.

Вже рідний для нас знак

 Тут ми і вирішили зупинитися, аби нормально поговорити по телефону.

Пауза

 Ще перед приїздом до Залізців я бачив, що батарейки у Юріка вже майже сіли. Він не міг тримати мій темп, особливо якщо врахувати те, що йому довелось їхати лише на 2 передачі спереду, бо не було перемикача на рамі. Та й самі передачі час від часу "стріляли", коли ланцюг рандомно перескакував з однієї зірки на іншу. Тому їхали ми дуже повільно.

 У Залізцях я отримав дзвінок від батька з проханням вийти до автобуса в Тернополі і забрати від водія гроші, які я повинен був віддати своєму дядькові. На годиннику була 16 година, а в цей час ми стояли у Залізцях і нагло крали в когось вишні з дерева, причому робили це прямо перед вікнами. В Тернополі я мав бути вже в 19.30. Заїхали знову в Залозецький замок та вирішили пообідати хлібом з майонезом та сирком.

 Ось тут я і зрозумів, чому так легко та продавщиця з Підкаменя відпустила нам товар. Доброта тут ні до чого.

Залізці. Смачні сирки з Підкаменя. Рекомендую до вживання віктору януковичу та владіміру х*йлу

 Помітив я цей баг вже коли доїдав його. Виставляти претензії в магазині не було ані можливості, ані сил, ані бажання, ані, тим більше, часу.

 До Тернополя залишалось 32 кілометри. На годиннику 16.40. Потрібно було дістатися до зупинки в 19.30. Вітер, що дув в спину, допомагав розвивати хорошу швидкість, яку доводилось зводити до мінімуму через тотальну втому Юріка. І так було фактично завжди.

Село Хомівка. Значення цієї назви зрозуміють лише обрані

 Пропетлявши ще декілька кілометрів, нарешті зустрічаю табличку, що вказує на початок Тернопільського району.

 Остаточно Каспир втратив сили в Івачеві Долішньому, біля замку власника Епіцентру. На годиннику 18.28, і я думав, що при такому темпі я до 19.30 точно не встигну. А додому залишалось ще майже 13 кілометрів. Через повільний темп їзди я майже не втомився, чого не скажеш про мого напарника. Тому ми вирішили розділитися. З цього часу я лише раз вмикав передачу нижче третьої, стабільно вкручуючи на 6-8. Саме такий режим педалінгу дозволив "спалити" ті 13 кілометрів всього за 40 хвилин їзди у режимі середньої витрати сил.

І ось він, рідний Тернопіль! На годиннику 19.11

 Висновки

 Я ніразу не пошкодував про те, що поїхав у Підкамінь, а тим більше, поїхав не сам. Звісно, якби не втома напарника з незвички, я би витратив набагато менше часу на дорогу. Але день вийшов дуже насиченим на події, враження та емоції. Було все - гнів, дикий сміх посеред поля, обурення, нерви і так далі. Але я зрозумів одне - їздити самому не так вже й погано.

 До речі, на цей раз ставив ще один експеримент. Коли я вперше їхав до Кременця, до та після поїздки я зважився на електронній вазі. Цього разу я випив за день 4 літри води, при цьому Джон ніразу не покликав до себе на водопій. Не скажу, що сонце аж настільки сильно палило, але після 12 години температура помітно піднялась.

 Підкамінь - хоч і невелике селище, проте воно має багату та цікаву історію. Навіть якщо ви не любите відвідувати якісь архітектурні пам'ятки, сюди вже варто приїхати через краєвиди та унікальний ландшафт. Якщо буде така нагода, я з радістю відвідаю це місце знову та знову!

 Ну а поки що на черзі Теребовля та Збараж. Слідкуйте за новинами!

Read More